«Хто повірить гею?». Чому жертвам домашнього насильства в гей-парах складніше врятуватися від тирана

Чому ЛГБТК-люди рідше повідомляють про аб’юз у стосунках і з якими невидимими бар’єрами вони стикаються, коли намагаються піти від партнера-тирана? Психотерапевтка Кейті Гілліс розбирає реальні історії постраждалих, вплив «стресу меншини» та сліпі зони системи допомоги.

Ерік сидів у кабінеті психотерапевта й мовчав.

— Я знаю, всім здається, що вихід очевидний, — нарешті промовив він. — Мовляв, встав і пішов. Але люди зовсім не бачать, що починається потім. Вони не уявляють, чого варта навіть спроба.

Його партнер перетворив його життя на кошмар, регулярно погрожуючи «аутингом»: він обіцяв розповісти всім про деталі їхніх стосунків і орієнтацію Еріка. Для Еріка це означало б миттєву втрату роботи й крах надій на часткову опіку над донькою від попереднього шлюбу.

Щойно Ерік натякав на розставання, як партнер одразу вмикав класичний газлайтинг: «Хто взагалі повірить гею, який скаржиться на насильство?» Або ще гірше — тиснув на сумління: «Підеш — лише підтвердиш усі брудні стереотипи про одностатеві пари, які й так існують у суспільстві».

— Я вже й сам не розумію, що реально, а що ні, — зізнавався Ерік. — Частина мене кричить, що це пекло і треба тікати. А друга шепоче, що піти просто нереально.

Ерік залишався не тому, що був «слабким» або не помічав небезпеки. Він залишався тому, що роки ізоляції, психологічного тиску й повна відсутність підтримки робили втечу смертельно небезпечною для його кар’єри, сім’ї та майбутнього.

Подвійна пастка: травма плюс стигма

Піти з токсичних або аб’юзивних стосунків страшно будь-якій людині. Але для ЛГБТК-постраждалих цей шлях усіяний додатковими мінами, яких не помічає більшість людей.

Психотерапевти, які працюють із травмами та ЛГБТК-клієнтами, часто спостерігають так зване подвійне страждання: спочатку людина переживає біль від самого насильства, а зверху на неї обрушується тягар суспільної стигми.

Аб’юзери чудово це розуміють і майстерно використовують вразливості системи проти жертви:

Залякування «розкриттям»: погрози розповісти про секрети на роботі, у сім’ї або серед друзів.

Знецінення: внушення думки, що поліція, суди та кризові центри піднімуть на сміх скарги.

Відчуття хибного сорому: інколи жертви мовчать до останнього, боячись «підставити» все своє оточення й притягнути до нього зайвий негатив.

Сліпа зона суспільства

Довгий час вважалося, що домашнє насильство — це проблема винятково гетеросексуальних пар. Саму тему аб'юзу в негетеросексуальних стосунках науковці почали вивчати зовсім нещодавно.

Масштаб проблеми став очевидним лише на початку 2010-х років, коли Центри з контролю та профілактики захворювань США (CDC) опублікували безпрецедентне масштабне дослідження. Цифри шокували: виявилося, що лесбійки й бісексуальні чоловіки стикаються з жорстоким фізичним насильством навіть частіше, ніж гетеросексуальні люди.

Але статистика — статистикою, а реальність влаштована інакше. Попри жахливі ризики, переважна більшість кризових центрів, гарячих ліній і служб допомоги досі не вміють працювати з ЛГБТК-постраждалими, залишаючи їх сам на сам зі своєю бідою.

P.S. Цей уривок частково взято з книги Кейті Гілліс (Kaytee Gillis, LCSW), ліцензованого клінічного соціального працівника, психотерапевта і фахівця з роботи з травмами. Назва оригіналу: Invisible Bruises: How a Better Understanding of the Patterns of Domestic Violence Can Help Survivors Navigate the Legal System («Невидимые синяки: как лучшее понимание закономерностей домашнего насилия может помочь пострадавшим ориентироваться в правовой системе»). Подготовлено по материалам журнала (с) Psychology Today