Кінець «райдужного капіталізму». Як боротьба за рівність у Великій Британії перетворилася на внутрішню війну всіх проти всіх

У 2015 році 18-річний Метт поїхав зі свого рідного провінційного містечка Кру на північному заході Англії. Юнакові здавалося, що на батьківщині його гомосексуальність ніколи не приймуть, а єдиною подобою безпечного простору там був крихітний імпровізований бар, захований за запиленою завісою в глибині приміського пабу. Через одинадцять років Метт повернувся додому й не повірив своїм очам: брукованими вулицями крокував Crewe Pride — сімейний, яскравий і дружній фестиваль, що зібрав сотні місцевих жителів.

Але щасливе повернення Метта маскує глибоку кризу, яку саме зараз переживає прайд-рух у всій Великій Британії та Європі. Те, що пів століття тому починалося як радикальний політичний протест, сьогодні затиснуте в лещатах між посиленням тиску консервативних політиків, фінансовими банкрутствами, панічною втечею великих корпорацій і запеклими внутрішніми суперечками про те, кого взагалі має представляти це свято.

Розповідаємо, як європейські прайди стали ідеальною мішенню в сучасній культурній війні — і чому вони стрімко втрачають підтримку як ззовні, так і зсередини.

Від благодійного ярмарку до Аріани Ґранде за мільйон фунтів. Як комерціалізація занапастила прайди

Британський прайд-рух зародився 1972 року в Лондоні як суто протестний рух. На той час гомосексуальні контакти між чоловіками в Англії та Уельсі декриміналізували лише за п’ять років до цього (а в Шотландії та Північній Ірландії вони залишалися під забороною ще довше), ЛГБТ-людей позбавляли роботи й житла, а поліція регулярно влаштовувала облави на гей-бари.

Прайди розвивалися з низової ініціативи. У 1985 році в Манчестері група активістів організувала скромний благодійний ярмарок на Кенал-стріт, щоб зібрати гроші на облаштування лікарняної палати для пацієнтів із ВІЛ та СНІДом у розпал епідемії. Через три десятиліття цей скромний збір коштів перетворився на чотириденну комерційну феєрію Manchester Pride — із гігантськими платформами, спонсорами світового рівня та натовпами туристів.

У 2019 році фестиваль настільки переріс історичний Гей-квартал Манчестера, що організатори найняли американську попзірку Аріану Ґранде для виступу на спеціально збудованій арені. Ціни на квитки злетіли до небес, що спричинило хвилю обурення серед місцевих активістів. Ситуація погіршилася, коли з’ясувалося, що Manchester Pride припинив фінансувати ключові місцеві благодійні програми, зокрема фонди боротьби з ВІЛ і безкоштовне розповсюдження презервативів.

Підсумок виявився сумним: торік керівна компанія Manchester Pride оголосила про ліквідацію, залишившись винною постачальникам і артистам (зокрема Неллі Фуртадо) понад один мільйон фунтів стерлінгів.

Зі схожими проблемами стикаються й інші великі міста. Лондонський прайд регулярно критикують за надмірну комерціалізацію та засилля корпоративних платформ, а Брайтон буквально задихається під фінансовим тягарем організації масштабних попконцертів і оплати роботи поліції. Місцеві жителі Брайтона теж не завжди в захваті: колишній муніципальний радник Енді Вінтер, який захищав права ЛГБТ ще у 1980-х, тепер скаржиться, що прайд перетворив міські парки на платні зони для заїжджих зірок, а вулиці — на громадські туалети та звалища битого скла.

Ефект «райдужного камуфляжу»: чому корпорації поспіхом прибирають свої логотипи

Наприкінці 2010-х років великі бренди змагалися в тому, хто яскравіше перефарбує свій логотип у кольори веселки в червні. Критики називали це «веселковим камуфляжем» (rainbow-washing), справедливо вказуючи, що за маркетингом компаній часто не стоїть жодної реальної допомоги спільноті.

Сьогодні ситуація змінилася на 180 градусів. За даними Guardian, присутність брендів на ЛГБТ-заходах стрімко скорочується. За минулий рік кількість згадок прайду в соцмережах із боку десяти найбільших компаній Великої Британії знизилася на рекордні 92%. Опитування соціологічної служби Ipsos показало, що частка британців, які вважають, що бренди мають просувати права ЛГБТ, впала з 52% у 2021 році до 44%.

Бізнес злякався консервативного відкату й агресивної реакції в соцмережах із боку правих активістів, готових оголосити бойкот будь-якій компанії за надмірну «порядковість». Пол Мартін, виконавчий директор благодійного фонду LGBT Foundation, констатує: «Корпоративна підтримка ЛГБТ-ініціатив згортається в усьому світі. Це створює величезні проблеми для організаторів фестивалів, які більше не можуть звести кінці з кінцями».

Філ Дуглас, який організовує прайд у Ньюкаслі, підтверджує: «Бренди все ще хочуть підтримувати нас фінансово, але тепер вони панічно бояться, щоб їхній логотип був на афішах. Ніхто не хоче потрапити під роздачу в інтернеті».

Політичний шторм: праві прибирають прапори, а поліція відмовляється марширувати

Другого удару по прайдах завдали мінливі політичні вітри. На муніципальних виборах права партія Reform UK отримала контроль над низкою місцевих рад у Великій Британії. Прийшовши до влади, вони одразу ж почали згортати бюджетну підтримку ЛГБТ-заходів.

• В Даремі нова рада від Reform UK насамперед зняла райдужний прапор із будівлі адміністрації та скасувала муніципальну субсидію в розмірі 2500 фунтів стерлінгів. Організаторка місцевого прайду Мел Меткалф заявила, що через це рішення ЛГБТ-жителі міста відчули, що «їм тут більше не раді».
• В Сент-Геленсі лідер ради розпорядився повністю припинити будь-яку взаємодію чиновників із прайд-активістами та прибрати тематичні виставки з бібліотек.

Даррен Граймс, заступник лідера ради в Даремі й один із найвідоміших відкритих геїв у партії Reform UK, пояснює це так: «Ми домоглися одностатевих шлюбів, і це був останній рубіж боротьби за рівність. Прайд відійшов від своєї благородної мети — рівності геїв — і загруз у дебатах про гендерну ідентичність. Ви вбили дракона в гонитві за правами, а тепер залишилися наодинці з кількома заблукалими вівцями». На думку Граймса, державні субсидії на ЛГБТ-заходи перетворилися на «дійну корову», яка лише підживлює культуру вічної образи та віктимності.

Згортається підтримка й з боку державних інституцій. Поліція Мерсісайду, пожежні служби та швидка допомога Вест-Мідлендсу цього року офіційно відмовилися брати участь у прайд-парадах у формі. Причина — рішення Високого суду, який постановив, що поява державних службовців при виконанні обов’язків на таких заходах порушує правила політичної неупередженості.

Розкол зсередини. Чому геї, лесбійки й транслюди більше не можуть домовитися

Мабуть, найболючіший для руху процес відбувається всередині самої ЛГБТ-спільноти. Прайд розколовся через ставлення до трансгендерності.

З одного боку, частина геїв і лесбійок, які дотримуються «гендерно-критичних» поглядів, заявляють, що прайди виявилися цілковито монополізованими транс-порядком денним. Одна зі співрозмовниць на умовах анонімності зізналася, що більше не ходить на фестивалі, оскільки через свої погляди на біологічну стать почувається там зайвою.

З іншого боку, самі транслюди заявляють, що більше не почуваються в безпеці на прайдах. На тлі посилення стигматизації та ненависті трансактивісти змушені створювати власні окремі заходи — як-от фестиваль Sparkle у Манчестері. «Нас намагаються знову загнати в темряву», — каже трансгендерний волонтер Лорен. Інша трансжінка зізналася, що під час поїздки на фестиваль буквально боялася виходити зі свого номера в готелі, остерігаючись агресії на вулиці.

Питання безпеки у 2026 році вийшли на перший план після трагедії в Берліні, де 21-річний Абдул Баллут на автомобілі протаранив натовп учасників прайду, убивши жінку та поранивши ще 29 людей. Тепер організаторам доводиться витрачати величезні кошти на заходи безпеки, що робить проведення масштабних маршів економічно непосильним.

Назад до витоків? Чому майбутнє прайду — за маленькими містами

Парадоксальним чином криза гігантських комерційних фестивалів може оздоровити рух. Після банкрутства Manchester Pride місцеві підприємці та волонтери створили некомерційну групу Manchester Village Pride, мета якої — провести скромне, недороге й по-справжньому громадське свято.

«Коли заходи почали переносити з історичного кварталу на величезні арени, це стало першою ознакою того, що ми рухаємося не туди, — міркує Карл Остін-Біхан, який допомагає координувати оновлений фестиваль. — Усе має повернутися до людей. Нам не потрібно витрачати шалені мільйони».

Поки мегаполіси сперечаються про бюджети та спонсорів, майбутнє прайду переміщується до невеликих провінційних міст на кшталт Алверстона в Камбрії. Автор статті згадує, як зростав у цьому місті підлітком, цілковито переконаний, що він «єдиний гей на селі». Але цього літа вулиці Алверстона прикрасили райдужні прапори, а місцеві жителі тепло привітали скромну ходу під музику духового оркестру.

Там, у провінції, далеко від корпоративних логотипів, ультиматумів політиків і нескінченних війн у соцмережах, прайд знову стає тим, чим він і має бути, — простим нагадуванням про те, що кожна людина має право бути собою. За даними опитувань YouGov, 90% молодих ЛГБТ-британців віком від 16 до 24 років досі вважають саме існування місяця прайду надзвичайно важливим. А отже, свято триватиме — просто в тихішому, сімейнішому й людянішому форматі.