Як я пережив розлучення, депресію і став сильнішим

Автору Doberman.media Сергію Мінському (псевдоним) довелося розлучитися, пережити депресію, написати кілька передсмертних записок, щоб стати сильнішим і відчути себе чоловіком. У цій колонці він розповідає свою історію. 

Замість прологу

Мій улюблений мем після розлучення — у всьому винні шпалери. Шпалери, звісно, ні до чого, а от стосунки — це завжди гра двох людей. Гра, в якій немає тих, хто програв, і тих, хто переміг. Я розійшовся з дружиною у 2021 році, але стосунки померли щонайменше за два роки до того. Причому померли без права на реанімацію. 

Стосунки — це завжди робота. Сімейний бізнес, де вміння говорити й слухати — робочий і ефективний бізнес-план. Якщо його немає — бізнес розвалюється, незважаючи на те, скільки років він проіснував. А коли озираєшся назад, то бачиш, що й існування то було лише номінальним, як збиткові білоруські підприємства. 

Почуття провини та депресія

Протести 2020 року, робота на знос і зрештою її втрата довели мене до точки, коли люди пишуть передсмертні записки. У мене таких кілька: зберігаю, щоб більше себе не доводити до такого стану. Навесні 2021 року я ненавидів себе більше, ніж Курт Кобейн. Не міг встати з ліжка, плакав, а будь-яка критика й претензія з боку розбивала на тисячі осколків.

Я ходив до психолога, але всі ці розмови в гештальт-підході лише дратували. «Почніть із їжі», «що ви відчуваєте» — ви серйозно? Єдине, що я відчував, — відразу до самого себе.

Зрештою психолог відправив мене до психотерапевта, а той призначив антидепресанти. Вони частково допомогли: я встав на ноги й спробував налагодити сімейне життя. Але зрештою штамп у свідоцтві про розлучення поставив крапку: «так склалося, не пощастило».

Причина розлучення — банально не можна. Наші стосунки вигоріли вщент, дружина не бачила в мені чоловіка, я й сам себе на той час не відчував. Зрештою я зібрав невелику котомку і пішов у невідомість починати життя з повного нуля. 

Догляд за дитиною та затяжна депресія

Кінець наших із дружиною стосунків, звісно, супроводжувався конфліктами. Але нам вистачило розуму розійтися мирно, мінімізувавши ризики для дитини. Ми не говоримо йому одне про одного погано, не тягнемо ковдру на себе й усяк намагаємося підтримувати та розмовляти. 

Після розлучення я зняв квартиру недалеко від квартири колишньої дружини. Ми намагалися ділити час із дитиною порівну: через день. У суді ми не займалися поділом майна, колишня дружина не подавала на аліменти. Нам вдалося зберегти здоровий глузд і нормальні стосунки одне з одним.

Попри все це, мене продовжувало жерти почуття провини. Дозування таблеток ставало більшим, безсоння згущувало фарби, а на роботі стали робити останні попередження перед можливим звільненням. 

Після розлучення я опинився в тій точці, де найкращим другом виявилося дзеркало. Тільки йому я міг виговоритися. На психолога не вистачало грошей, а з друзями якось не склалися настільки близькі й довірливі стосунки. Ну, засілий у голові стереотип про “хлопці не плачуть” добряче бив по психіці.

Усе це призвело до того, що психотерапевт виписав мені направлення до психдиспансеру. Я здав усі необхідні аналізи, зібрав речі й приїхав до лікарні, щоб добре відтрититися. Але мене чекав облом — усі депресивні палати були зайняті «призовниками», а до «тяжких» хворих я не захотів лягати.

Любов як найкращі ліки 

Минув уже довгий час, коли в моєму житті з'явилася людина, яка в мене повірила. Була поруч, коли мене накривала сіра плівка депресивного розладу, і допомагала ставати на ноги. Я знову пішов до психолога, а потім до психіатра, щоб той замінив мені таблетки. Уперше спробував зал, зрозумів, що це не моє, і пішов у басейн. Почав активно відшагувати щоденну норму в 10 тисяч кроків і нарешті став повертати власну самоцінність.

Мені вистачило трьох місяців антидепресантів, 10 сеансів психотерапії, прочитаної книги “Тіло пам’ятає все” і безмежного відчуття любові, щоб стати на ноги й почати по-справжньому жити.

Це позначилося і на стосунках із сином. Ми почали ходити з ним у театр, мотузковий парк, кіно тощо. Повернувши любов до себе, я став віддавати її іншим.

Зараз, щойно я починаю відчувати перші тривожні дзвіночки депресії: втрачаю сон і апетит, вимикаюся на день і просто блукаю містом до знемоги. Ходьба стала справжнісінькими ліками, які очищають голову, знімають тривогу й повертають до реального життя. А реальне життя таке, що в мене є чудовий син, кохана дівчина й бажання далі пізнавати світ.   

Замість епілогу 

Розлучення — важкий процес. У шлюбі я пробув 9 років, у стосунках — 11. Чи відчуваю я провину за розлучення? Звісно? Чи розлучився б я, якби можна було відмотати назад? І тут відповідь — так. Мені потрібно було пройти через біль, горювання, щоб повернути/нащупати свій чоловічий потенціал. Зрозуміти, хто я є і ким хочу бути. Навчитися заповнювати внутрішню порожнечу конструктивом замість деструктива.

Залишатися в шлюбі було б найпростішим із рішень. Але, залишившись там, я б продовжував існувати у владі власної тіні. Розрив стосунків завжди травма. І будь-які стосунки можна врятувати, якщо над ними працювати, не забувати й не забивати на партнера.

Цю думку я написав незмивним чорнилом на підкірці власного мозку і намагаюся застосовувати в нових стосунках. Виходить? Не завжди. Я жива людина зі своїми слабкостями, обмеженнями й комплексами. Але я стараюся — і це головне. Як і стараюся ніколи нікого не засуджувати за прийняте рішення розійтися. Я знаю, як це важко всім учасникам процесу. І чоловікам — теж.

Коментарі психолога Івана Василюка

Психолог, понад 12 років успішної роботи в галузі психології. Використовує когнітивно-поведінкову (КПТ) і діалектичну терапію (ДБТ), тренер із навичок ДБТ. Автор програм і курсів із психології. Закінчив Білоруський державний університет (психолог, викладач психології). Зараз живе у Вільнюсі (Литва).

Багато людей переживають свій розлучення як маленьку смерть. На жаль, історія Сергія доволі часто трапляється в психологічній практиці. І, якщо вже про смерть, у нас немає такої великої стадії торгу, бо тут усе, як мовиться, очевидно. А от у ситуації розлучення чи тяжкого розставання ми дуже часто застрягаємо на стадії торгу, і це само по собі створює проблеми та стає передумовою для тривалої депресії. У цьому випадку досить добре описана депресія — вона завжди пов’язана із самозвинуваченням і проблемами із самооцінкою. Я б звернув увагу на кілька речей, які можуть бути корисні всім на прикладі цього кейсу.

Перше, на що я б звернув увагу, — це те, що автор упевнений, що «над стосунками треба працювати». Із цієї логіки, якщо стосунки не склалися, то ти погано працював. Але це ж не так. Іноді є багато інших факторів, об'єктивних і суб'єктивних, які руйнують стосунки. Часто найкраще рішення — це розійтися, ніж після роботи прийти додому і відпрацьовувати нову зміну — зміну над стосунками. А якщо виходити з того, що «мій дім — моя фортеця», то до чого тут робота? Найчастіше стосунки розпадаються, коли вони не задовольняють наші початкові потреби, наприклад, у турботі, сексі та довірі тощо. І перш ніж звинувачувати себе в тому, що ви погано працювали, подумайте, а чому у вас не було бажання або які потреби ці стосунки не закривали? Якщо ви це усвідомите, то й зрозумієте, чому не працювали.

Друге, що важливо: у цьому випадку депресія описана досить докладно. Її часто можна профілактувати за допомогою активації – фізичні вправи, ходьба, робота на свіжому повітрі і навіть дача. У випадку Сергія неправильно було говорити про те, що він відчуває; потрібно було почати з активації та стабілізації. Можу припустити, що в конкретному випадку був неправильно підібраний метод – немає досліджень про терапію депресії в гештальт-підході, і, очевидно, не було довіри до терапевта. Найімовірніше, якщо був суїцидальний ризик, йшлося про середню або навіть глибоку депресію, тому це той випадок, коли потрібно починати з психотерапевта, який може вам призначити препарати. Як зрозуміти, хто вам потрібен? Заґуґліть тест на депресію Бека і йдіть тільки при легкій до психолога; в інших випадках, при суїцидальному ризику, тільки до лікаря.

Третє: у таких ситуаціях, якщо психолог недоступний, потрібно шукати підтримку в тих, з ким ви можете бути собою — проявляти емоції. Чоловіки можуть плакати, якщо є причина. У такому разі підтримка й пошук способів вираження емоцій могли б прискорити вихід із кризи.

Четверте: вийти з депресії допомагають наші цінності та пошук сенсів життя. Я б навіть запропонував собі записати, заради чого ви живете, і наклеїти на видне місце. У конкретному прикладі це могло б бути: «У тебе є дитина» і фото її. Це могло б «нагадувати про сенси». На випадок суїцидальних думок і спроб я б запропонував зробити взагалі кризовий план. У ньому можуть бути такі пункти: ‘Якщо мене накрило, кому я можу подзвонити?’ ‘Що мене швидко заспокоює?’ ‘Чим себе відволікти?’ Цього часто цілком вистачає, щоб врятувати життя.

Ще важливо в ситуації депресії шукати якісь збережені (або забуті) речі у вашому житті: повернутися до улюбленого хобі, зустрічей із друзями, походів, подбати про здоров’я тощо.

П’яте — найголовніше: за будь-яку ціну не скочуватися в самобичування та почуття провини. Чому це важливо? У депресії завжди, ну, майже завжди, є самозвинувачення, і саме воно вас роз’їдає. Що робити? Виписувати тривожні (самозвинувачувальні) думки й ставити запитання: «Що тобі дасть думати про це?». Нові стосунки? Дурня, ти будеш із новою людиною, і там будуть нові «косяки». Виправити все? А що дасть вина? Машину часу? Якщо вдається довести собі, що немає сенсу про це думати, то пропоную три мої улюблені способи боротьби із самозвинуваченням:

1. Якщо думка виникає часто, не зосереджуйтеся на ній, а просто поспостерігайте: «О, класно, я знову почав себе звинувачувати. Як ця думка виглядає? Якого вона кольору? Запаху? А як її відпустити?». Це ж усього лише думка.
2. Колесо відповідальності. Гаразд, ви винні, але на 100%? Ні, а хто ще винен? Мій партнер, його мама і тато, мій начальник, який доводив мене, і я овертаймив тощо. І виявляється, що вашої вини не так уже й багато, або й зовсім немає. А чи варто переживати через 20%? Рішати вам.
3. Медитації. Якщо при легкій депресії ви вагаєтеся між психологією та медитаціями, то обирайте їх. Вони допомагають навчитися зосереджувати свою увагу на моменті й не заходити в непотрібні діалоги із самим собою.

Якщо в цілому говорити про кейс Сергія, то він і сам говорить, що шлюб не задовольняв його потреби й себе вичерпав. Це його горе, але, можливо, і початок чогось нового. Саме усвідомлення того, що це нове, має не дозволити йому перенести всі проблеми в нові стосунки. А працювати над ними, або дослухатися до себе й потреб партнера, і відпочивати разом та насолоджуватися — вам вирішувати. А Сергію — удачі й щастя!