Не блядь, а поліаморний пансексуал у неієрархічних стосунках

Емігранти з пострадянських країн у Європі дедалі частіше ставлять собі запитання: залишитися «просто геєм» чи перейти на «квір»? Свобода нового життя пропонує нові ярлики, але вони не завжди підходять — і це породжує внутрішній конфлікт.

І якщо з «геєм» мені більш-менш зрозуміло, то хто такі квіри — я не до кінця розумію. Звернімося до ChatGPT.

Термін «квір» (queer) досить широкий і гнучкий. У сучасному контексті він позначає людей, чия сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність або способи самовираження не вписуються в традиційні бінарні категорії («гей/лесбійка», «чоловік/жінка").

Ну, тут наче все зрозуміло. Я давно розібрався, що я дойорка чоловічих емоцій із двадцятирічним стажем. Чи дойор? Господи, та як же це в чоловічому-то обличчі?! Стоп, я хлопець, мені подобаються хлопці, значить, я гей. Тобто: так, я хлопець і люблю хлопців, але я частина більшої квір-спільноти, ходжу на Christopher Street Day як на квір-фестиваль, а не просто на «гей-парад», і мені ок драґ, полі та транс-друзі. Якщо хтось назве мене квіром, то можна не ображатися. Відлягло.

Коли я жив в іншій країні, я взагалі не знав про такий величезний розбір ідентичностей. Російська мова досі бідна на квір-терміни. У німецькій та англійській їх десятки, і вони в повсякденному вжитку: gay, bi, pan, omni, asexual, aromantic, demisexual та багато інших. Іншими словами, це рятівні ярлики, які ми не дуже любимо, але вони допомагають тим, хто хоче пояснити собі й світові, хто він. Це як замість «іспанський сором» сказати «кринж» — і раптом усе стає простіше, зрозуміліше й навіть трохи смішно.

У Росії я був «геєм». І все. Крапка. Слово важке, як вирок, але водночас єдине доступне. Воно одразу ставило мене в коробку: ок, ти гей — значить, ти якийсь такий, ходиш туди-сюди, слухаєш це, носиш те. Коробка була тісною, але знайомою. У ній можна було виживати. А тут, у Європі, коробок тисячі, і всі з прозорими стінками. Ти стоїш і думаєш: «Блін, а раптом я не тільки гей, а ще й демісексуал? А раптом у мене є гендерфлюїдні дні? А раптом я взагалі небінарний, просто поки не помітив?»

Спочатку це захоплює. Ти читаєш списки орієнтацій і думаєш: «Ого, виявляється, можна так точно описати, що я відчуваю!» З’являється відчуття, що тебе нарешті побачили. Потім приходить тривога: а раптом я неправильно себе назву і мене скасують свої ж? Раптом я «недостатньо квір», бо не роблю драґ і не ходжу на всі лекції про небінарність? Раптом я просто старий гей? Я ловлю себе на тому, що в компанії нових друзів інколи мовчу, коли починається розмова про ідентичності. Бо боюся сказати щось «неправильне». У Росії я боявся сказати взагалі щось про те, що я гей.

Пам’ятаю, як на одному вечорі один хлопець років двадцяти п’яти пояснював, хто він: «Привіт, я він/вони, пансексуал, поліаморний у неієрархічних стосунках, у мене гендерквір-партнер і ще один бойфренд-цис-гей». Я посміхнувся і сказав: «Привіт». А в голові крутилося одне: “Як чех цікаво слово “блядь” завуалював”, але це теж квір. Це теж частина спектра. 

Тепер я говорю по-різному залежно від компанії. З російськомовними емігрантами — «я гей», бо їм так зрозуміліше й ближче. З німцями та інтернаціональною тусовкою — «я квір», бо це одразу вмикає мене в більший спільний контекст, де не треба пояснювати. 

Тож тепер, якщо спитають: «Ти гей чи квір?» — я відповім: «Так», і посмоктуючи аперольку, піду до людей, які теж колись не знали, як себе назвати.