“Спочатку була ейфорія, а потім мене накрило”. Як ЛГБТК-люди з Росії отримують притулок в Аргентині — і як живуть у країні, що змінюється

Це матеріал Теперішнього Часу

За останні чотири роки росіяни в Аргентині стали основними шукачами політичного притулку. За даними Co.Na.Re. (Національної комісії у справах біженців), кейси громадян Росії становлять 55% від загальної кількості. Загалом від росіян із січня 2022-го до грудня 2025 року надійшло 3213 звернень. Комісія не оприлюднює кількість позитивних рішень за країнами, але, за загальною статистикою, більш ніж 50% заявників після очікування, яке може тривати не один рік, надають статус біженця. Більшість росіян, які отримали цей статус, — представники ЛГБТК+-спільноти. Інформацію про те, що відмови за квір-кейсами в Co.Na.Re. трапляються вкрай рідко, підтвердили Теперішньому Часу в “Аргентинській федерації ЛГБТ+” (Federación Argentina LGBT+).

Статистику за 2026 рік поки не публікували, однак юристка Анастасія Доміні, яка в Буенос-Айресі супроводжує російськомовних мігрантів і біженців, а також координує для них групу підтримки при “Аргентинській федерації ЛГБТ+”, розповіла Настоящему Времени, що в другій половині 2025 року потік квір-людей із Росії до Аргентини після деякого затишшя знову почав зростати. На еміграцію зараз наважуються ті, хто тягнув до останнього.

Дві мами Діми

Лесбійки Маргарита й Олена – одні з численних російських квір-біженців в Аргентині. Вони разом уже майже двадцять років. Із дворічним сином Дімою Маргарита й Олена прилетіли до Буенос-Айреса 9 грудня 2022 року – через чотири дні після того, як Путін підписав закон про повну заборону всього, що російська влада називає “ЛГБТ-пропагандою”.

“У мене були панічні атаки. Я прокидалася вночі з думкою, що Лену заберуть [на войну] за повісткою як лікарку, а сина відберуть. За російськими документами я ж Дімі ніхто, чужа тітка”, – згадує Маргарита.

За її спостереженнями, і без того гомофобне російське суспільство з початком великої війни проти України почало стрімко радикалізуватися: “На дитячих майданчиках до мене підходили й запитували, ким я доводжуся дитині, якщо в неї вже є інша мама. Коли ми вдвох гуляли з візочком, бабусі підкликали онуків, шепотіли їм на вухо, після чого вони підбігали до нас із Лєною й запитували, хто з нас мама. У Діми гарне кучеряве волосся. Ми довго його не стригли. І раптом усі діти на майданчику (точно не без намовляння батьків) почали називати Діму дівчинкою. Я сто разів пояснювала, що він хлопчик, – марно. У мене волосся ставало дибки від жаху”.

Наприкінці вересня 2022 року Олені, хірургині за фахом, справді прийшла повістка до військкомату. Родина на той момент жила в орендованій квартирі у великому місті в європейській частині Росії. Маргарита сиділа з дитиною. Олена працювала в лікарні. Усі гроші вкладали в будинок, що будувався, який вони придбали в іпотеку. “До військкомату я не пішла. Боялася, що назад мене вже не відпустять. Я чула про випадки, коли забирали матерів-одиначок”, – розповідає Олена.

За місяць пара продала все, що могла: автомобіль, велосипеди, особисті речі. Виставили на продаж майже добудований будинок і наприкінці жовтня 2022 року вилетіли через Білорусь до Туреччини під прокльони родичів. Вони називали Маргариту й Олену “зрадницями батьківщини”. Рішення емігрувати викликало в родинах лесбійок таке саме сильне неприйняття, як їхня сексуальна орієнтація та романтичні стосунки.

Маргарита й Олена родом із невеликого міста на півночі Росії. Вони познайомилися у школі й швидко стали найкращими подругами. Після випускного продовжували багато спілкуватися, хоча й на відстані. “У нас був мільйон листів. Ми ніколи не втрачали зв’язку”, – згадує Маргарита, яка на рік після школи їздила за обміном до Німеччини. Олена вступила на медичний факультет в іншому місті. Обидві дівчини на той час мали досвід тривалих стосунків із чоловіками.

Після повернення з Німеччини Маргарита перевелася на заочне відділення й поїхала до міста, де навчалася Олена. Там оселилася разом з Оленою в гуртожитку. “Спочатку в кімнаті нас було четверо, а потім ми з Маргаритою залишилися вдвох. І в той момент зрозуміли, що взагалі-то ми зовсім не подруги. І вже дуже давно. Але до нас, дівчат із консервативних сімей, це ніяк не доходило. Наша звична емоційна близькість стала ще й фізичною. Ось і все”, – говорить Олена. Свої стосунки вони від усіх приховували. Після закінчення вишу настав час повертатися до рідного міста. На Олену чекала інтернатура.

Наступні кілька років дівчата називають “пеклом”. Контроль батьків був тотальним: “Бачили, що ти йшла з дівчиною за руку. Ти розумієш, що мені соромно перед знайомими? Ти вдома ночуєш? А давай я тебе проведу? А чому в тебе вікна не світяться? А я тут випадково у твоєму районі гуляю. Відчиниш двері? А заміж коли? А діти? Уже час”. Закохані бачилися потайки й ночами. Про те, що вони зустрічаються, знав лише найкращий друг Маргарити.

Коли Олена закінчила інтернатуру й відпрацювала належний після навчання термін, пара нарешті змогла переїхати до іншого російського регіону. Вони хотіли перестати переховуватися і просто жити разом. Але незабаром у тому самому місті придбали будинок батьки Маргарити. Мати зажадала від дівчини пояснити, ким їй доводиться Олена. Та відповіла, що сім’єю. “Вона прокляла мене. Сказала, що краще б мене не народжувала. Хотіла, щоб я продала однокімнатну квартиру, яку вони з батьком мені купили, і віддала гроші. Я так і зробила. Після цього мати три роки зі мною не розмовляла”, – згадує Маргарита.

Проблеми через сексуальну орієнтацію траплялися в дівчат і на роботі. У лікарні до Олени постійно прискіпувався головний лікар. Як згодом з’ясувалося, він розірвав стосунки з власною донькою через те, що вона була лесбійкою, і негативно ставився до підлеглих, якщо підозрював, що вони належать до квір-спільноти. Маргариті довелося звільнитися з магазину, де вона працювала на керівній посаді. Керівництво змусило її це зробити після того, як одна з колег здійснила її аутинг.

Маргарита налагодила стосунки з матір’ю лише за рік до смерті останньої від раку. На той момент пара саме чекала на сина Діму. У 2019 році Олені вдалося завагітніти з п’ятої спроби ЕКЗ. На це пішло чотири роки: “Я намагалася отримати квоту, щоб хоча б частково покрити вартість процедури. Приходжу, пояснюю, що я лікарка, здорова самотня жінка. Хочу зробити ЕКЗ. А чому ви хочете ЕКЗ? А може, ви лесбійка? А як ви потім поясните дитині, звідки вона взялася? Одна з колег звинуватила мене в тому, що ми намагаємося посісти місце тих, кому ЕКЗ нібито потрібніше”.

Зараз Дімі шість років, він пішов у перший клас аргентинської школи. Маргарита та Олена одружилися в Буенос-Айресі в березні 2023 року, а в грудні 2024-го їм надали статус біженок як представницям ЛГБТ-спільноти. Зараз Маргарита готується офіційно всиновити Діму, щоб у хлопчика, як вони з Оленою від самого початку й хотіли, в усіх документах у графі “батьки” були зазначені імена двох мам.

Від моменту співбесіди в Co.Na.Re. до отримання статусу біженок і посвідки на проживання минуло півтора року. Зараз сім’я живе в Буенос-Айресі. Мами Діми вже подали документи на отримання аргентинського громадянства, сам він зможе зробити це лише після досягнення повноліття. Дівчата зізнаються, що, попри всі труднощі еміграції, почуваються в новій країні набагато комфортніше, ніж на батьківщині. Живуть, нічого ні від кого не приховуючи. Виплат для біженців в Аргентині немає. Росіянки працюють дистанційно. Записуючи сина до державного дитячого садка та школи, вони зазначили в документах, що в нього дві мами, — і не зіткнулися з жодним нерозумінням.

Аргентина легалізувала одностатеві шлюби ще у 2010 році, першою в Латинській Америці. Одностатеві пари тут можуть народжувати й усиновлювати дітей. У країні дозволений гендерний перехід. Буенос-Айрес неодноразово називали одним із найбільш gay-friendly міст Латинської Америки. В аргентинській столиці навіть є станція метро, названу на честь відкритого гея та борця за права ЛГБТК-людей Карлоса Хаурегі. Тому, коли в Росії спочатку законодавчо заборонили трансгендерний перехід, а в листопаді 2023 року Верховний суд оголосив “міжнародний рух ЛГБТ” “екстремістським”, саме Аргентина стала одним з основних напрямків квір-еміграції.

“Спочатку була ейфорія, а потім я проридав кілька тижнів”. Ахра

“У Co.Na.Re. (Національній комісії у справах біженців) мені ставили дуже особисті й докладні запитання, але робили це максимально тактовно та доброзичливо. Запитували про те, як і коли я усвідомив себе геєм. Про перший сексуальний досвід. Я розповів, як мені погрожували і як мене переслідували. Надана державою адвокатка плакала під час мого двогодинного інтерв’ю”, — згадує Ахра — абхаз, який 12 років прожив у Росії.

Він приїхав до Москви з Абхазії наприкінці двотисячних одразу після школи. “Я жив у різній Москві. Вона змінювалася. І дуже сильно. У перші роки я особливо не приховував своєї сексуальної орієнтації. Крім того, у гастрономії, де я працюю, завжди більше жінок. А де менше чоловіків, там менше проблем”, – говорить Ахра. За його словами, ситуація почала погіршуватися у 2012 році, коли після перерви президентом знову став Путін, у країні придушили протести та розробили найперший закон про “пропаганду ЛГБТ” серед неповнолітніх.

Молодий чоловік спробував повернутися на батьківщину. Там його примусово розкрили як гея та погрожували вбити. Погрожували і його родині. Гомофобію в Абхазії Ахра називає “тотальною” та “печерною”. Він побоюється публічно розповідати історію свого переслідування: на батьківщині залишаються родичі. Щоб не наражати їх на небезпеку, Ахра відтоді змушений не спілкуватися з родиною.

Він вільно розмовляє абхазькою, російською та англійською. Вивчає іспанську. Ахра кілька років працював в американській компанії за межами Росії. Там його й застало повномасштабне вторгнення в Україну: “Для мене це найглибша трагедія. Я народився в розпал грузино-абхазької війни. Слово “війна” я завжди вимовляв лише в контексті того, що подібне ніколи не повинно повторитися. Коли Росія напала на Україну, я прийшов до офісу й сказав, що до Москви я за жодних обставин не повернуся. Після завершення контракту керівництво надало українцям і росіянам можливість назвати будь-який аеропорт як кінцевий пункт”.

Аргентину Ахра обрав через безвізовий режим. Майже нічого про неї не знав. Прилетів до Буенос-Айреса в червні 2022 року у двомісячну відпустку: прийти до тями й вирішити, що робити далі. Ахрі так сподобалися місто та дружнє ставлення місцевих жителів до ЛГБТК+-людей, що за десять днів він подав документи на отримання статусу біженця. Наприкінці 2024-го Ахра отримав тимчасову посвідку на проживання, а ще через рік – аргентинське громадянство.

“Спочатку була ейфорія, а потім мене накрило. Я проридав кілька тижнів. Коли сталася вся ця історія з переслідуванням в Абхазії, я ввімкнув режим виживання і не дозволив собі все це відчути. А тепер, коли нарешті цикл завершився і я опинився в безпеці, весь біль і страх розблокувалися. Я ніби знову це пережив. Відчув усім тілом. Зараз мені вже легше”, — розповідає Ахра.

У Буенос-Айресі в біженця з’явилася “сім’я” – так він називає велику компанію близьких, переважно російськомовних друзів. Вони підтримують одне одного. Разом із ними він ходив і на свій перший аргентинський прайд: “У мене таке відчуття, що квір-персони становлять відсотків тридцять від усіх нових російських емігрантів у Буенос-Айресі. Нас справді багато. Я бачу це по друзях, знайомих, клієнтах. А ще я помічаю, як гетеросексуальні російські емігранти, які раніше нейтрально ставилися до квір-людей, після переїзду до Аргентини стали набагато більш дружніми. Тому що оточення змінює”.

Посвідка на проживання з діагнозом “ВІЛ”

Віталій Панферов відкрито говорить про свій ВІЛ-позитивний статус. Завдяки цьому статусу росіянин зміг легалізуватися в Буенос-Айресі й уже один раз продовжив тимчасову резиденцію. Про те, що будь-який мігрант в Аргентині має право подати запит на посвідку на проживання за медичними підставами, Панферов дізнався, коли початковий план легалізації за студентською візою провалився, а просити притулку як гей він принципово не хотів.

Віталій Панферов родом із підмосковного Жуковського. За освітою – юрист. У Росії, де Віталій прожив 25 років, про його сексуальну орієнтацію знали друзі та батьки. Але про те, щоб жити відкрито, годі було й мріяти. Усі свої романтичні стосунки Віталій приховував. Він залишив Росію разом зі своїм тодішнім хлопцем. У грудні 2022 року вони одружилися в ПАР, а на початку 2023-го переїхали до Аргентини.

Заради студентської візи обоє пішли навчатися до приватної школи мультимедійного мистецтва, навчання в якій коштувало приблизно $70 на місяць з особи. Але за пів року молоді люди розійшлися — через фінансові проблеми та домашнє насильство. Бізнес із виготовлення свічок, який вони збиралися започаткувати, так і не вдалося повноцінно запустити. Заощадження закінчувалися. За словами Панферова, колишній чоловік зловживав алкоголем і бив його. Згодом росіянин подав заяву на ексчоловіка до офісу з питань домашнього насильства при Верховному суді. Віталію встановили на телефон тривожну кнопку. Суд заборонив агресору наближатися до постраждалого ближче ніж на 300 метрів, іншого покарання він не зазнав.

Наприкінці 2023 року в Аргентині до влади прийшов уряд ультраправого президента Хав’єра Мілея. Економічна політика радикально змінилася, і життя в країні почало стрімко дорожчати в доларовому еквіваленті. За статистикою, у рейтингу найдорожчих для життя міст Південної Америки Буенос-Айрес посідає друге місце, одразу після столиці Уругваю Монтевідео. Усвідомивши, що платити за навчання більше нічим, Віталій почав шукати інші варіанти легалізації. Паралельно в нього зав’язалися нетривалі стосунки з аргентинцем. Вони завершилися в лютому 2024 року позитивним тестом на ВІЛ. “Коли я прийшов його робити, пояснив лікарю, що я гей і що в мене був незахищений секс із чоловіком. У Росії я б ніколи не наважився таке розповісти. А тут лікар відреагував на почуте абсолютно нормально. Пам’ятаю, як мене це вразило”, – зізнається Віталій. Він упевнений, що інфікувався ВІЛ уже в Аргентині. До еміграції він тестувався, його колишній чоловік теж – результати були негативними.

Якщо в Росії, яка входить до світової п’ятірки за кількістю ВІЛ-інфікованих, мігрантів із позитивним статусом можуть депортувати, навіть якщо вони прожили в країні багато років (їм відмовляються продовжувати посвідку на проживання), то в Аргентині Панферов одразу ж почав отримувати ліки. За місцевим “Національним закону про ВІЛ, вірусні гепатити, інші інфекції, що передаються статевим шляхом, і про туберкульоз” абсолютно всі люди, які проживають на території Аргентини, зокрема іноземці незалежно від їхнього легального статусу, мають право на антиретровірусну терапію коштом держави.

ВІЛ-позитивних мігрантів не лише не депортують — вони отримують можливість подати запит на посвідку на проживання строком на рік за медичними показаннями. І продовжувати її. За офіційною статистикою, у 46-мільйонній Аргентині живуть 140 тисяч ВІЛ-позитивних людей. 87% із них знають про свій діагноз. Понад половина інфікованих отримують ліки в державних установах. Антиретровірусну терапію також покриває будь-яке платне медичне страхування.

Після трьох років легального перебування в країні Віталій Панферов подаватиме документи на постійне проживання. За словами Панферова, він уже два роки без проблем отримує таблетки, хоча й чув про перебої з ліками в кількох лікарнях. Каже, що ВІЛ-позитивний статус мало що змінив у його житті й що в Буенос-Айресі він ніколи не зазнавав дискримінації. Нині Віталій заробляє тим, що консультує мігрантів щодо варіантів легалізації за медичними показаннями. Те, де саме людина інфікувалася ВІЛ — в Аргентині чи в рідній країні, — принципового значення не має.

Влада Аргентини та ЛГБТК-політика

Відповідаючи на запитання, чому вони обрали для еміграції далеку Аргентину, де ніхто з героїв тексту до цього навіть не бував, співрозмовники називають ті самі причини. Безвізовий в’їзд: росіяни можуть перебувати в Аргентині 90 днів як туристи. Законодавство, що захищає права квір-людей. І зрозуміла процедура отримання притулку.

Як розповіли Настоящему Времени правозахисники з “Аргентинської федерації ЛГБТ+”, на початок 2023 року вони були буквально завалені зверненнями й від росіян, які хотіли емігрувати до Аргентини та запитували, як це зробити. Потім кількість запитів почала зменшуватися. Але, ймовірно, не через те, що потік квір-біженців скоротився, а завдяки появі тематичних груп і чатів, де збирають усю необхідну для подання на біженство інформацію. Ці групи, переважно в телеграмі, невеликі за кількістю учасників і закриті, щоб максимально убезпечити їх від ботів і провокаторів; у них спілкуються та діляться досвідом теперішні й майбутні квір-мігранти. Щоб отримати доступ до чату, потрібно пройти модерацію, розповівши свою історію. Однією з найкорисніших і найпопулярніших груп герої цього тексту називали “ЛГБТК Імміграція до Аргентини”, у якій перебувають майже 1200 учасників. Також є групи для одностатевих пар, які переїжджають із дітьми або збираються народити дитину в Аргентині.

Маргарита, Олена, Ахра та Віталій прилетіли до Аргентини й розпочали процес легалізації, коли при владі в країні перебувала або зовсім недавно її залишила
ліва коаліція Frente de Todos. Партії, що входили до неї, починаючи з 2000-х років поступово зробили захист прав ЛГБТК+ частиною державної політики. Колишня президентка Крістіна Кіршнер (2007–2015 рр.) особисто лобіювала легалізацію одностатевих шлюбів у 2010 році. У 2006-му в аргентинських школах запровадили обов’язковий курс ESI (комплексна сексуальна освіта), у межах якого розповідають, зокрема, про геїв, лесбійок, небінарність і трансгендерність. Організації із захисту квір-спільноти отримували гранти від уряду. У країні працювало міністерство у справах жінок і гендерного різноманіття.

Багато що змінилося з приходом до влади наприкінці 2023 року президента Мілея та правого уряду. Захист квір-людей перестав бути частиною державної політики: міністерство у справах жінок і гендерного різноманіття розформували, правозахисні організації позбавили фінансування, як і курс сексуальної просвіти в дитячих садках і школах. Влада планує декретом заборонити вказувати в графі “стать” у документах “небінарна персона”.

У 2025 році на форумі в Давосі президент Мілей висловився проти квір-спільноти та “гендерної ідеології”. “У своїх найрадикальніших формах гендерна ідеологія є не чим іншим, як зґвалтуванням дітей. Вони педофіли”, – заявив аргентинський лідер. Він назвав абсурдними закони про державне фінансування гормональної терапії та операцій із гендерного переходу. За словами лібертаріанця, нібито ціле покоління постраждало від політики гендерного різноманіття й тепер проведе все життя, що залишилося, у психіатричних клініках. У схожому тоні висловлюються однопартійці та прихильники Хав’єра Мілея.

“Тут я не повинна ховатися”. Елеонора в очікуванні притулку

Трансгендерна дівчина Елеонора емігрувала з Казані до Буенос-Айреса наприкінці 2024-го. Переїхати раніше вона не могла: чекала, доки виповниться 18 років. Одразу після повноліття надійшла повістка з військкомату на строкову службу. Уникнути відправлення до армії їй допомогли правозахисники з “Призыва.Нет”.

Трансдівчиною Елеонора усвідомила себе приблизно у 14 років. У коледжі, куди вона вступила вчитися після дев’ятого класу, розповіла про свою ідентичність новій подрузі, а та поділилася інформацією з усім курсом. “Мене цькували. Підстерігали після навчання. Били. До поліції, звісно, я не зверталася. Хто б там став цим займатися?” – розповідає Елеонора. Її мама, надовго їдучи на заробітки до Москви, залишала дітей із бабусею. Обидві жінки не прийняли Елеонору як трансдівчину й негативно поставилися до її рішення виїхати з Росії. Півтори тисячі доларів на еміграцію до Аргентини вона відклала, працюючи в “Бургер Кінгу”. За ці гроші Елеонора купила квиток до Буенос-Айреса й жила тут спочатку.

Документи на отримання статусу біженки вона подала понад рік тому, але її досі не викликали навіть на співбесіду до Co.Na.Re. Після приходу до влади Хав’єра Мілея всі бюрократичні процеси у справах мігрантів і біженців почали затягуватися й ускладнюватися. За словами юристки Анастасії Доміні, зараз від моменту відкриття справи в Co.Na.Re. до виклику на співбесіду в середньому минає щонайменше півтора року, і ще стільки ж – до ухвалення рішення у справі. Якщо воно позитивне, заявник отримує право на посвідку на проживання в Аргентині.

Кожні три місяці Елеонорі видають документ про те, що її справа перебуває на розгляді, але виїжджати за межі Аргентини вона не може – справу одразу закриють. Згідно з національним “Закону про гендерну ідентичність” будь-яка транс-персона, яка проживає на території країни, має право на безплатну гормональну терапію. Але фактично за правління уряду в людей без аргентинських документів у державних лікарнях почали виникати проблеми з отриманням терапії. В “Аргентинській федерації ЛГБТ” заявили Настоящему Времени, що це незаконно, і рекомендували постраждалим звертатися до них по допомогу.

За словами Елеонори, перші пів року за документом від Co.Na.Re. терапію їй видавали без проблем, але потім відмовили, пояснивши, що тепер бюджетні кошти спрямовують лише на аргентинців. “Я щомісяця витрачаю понад $200 зі своєї кишені”, – говорить трансдівчина. У майбутньому вона планує завершити медичний перехід. За законом після отримання посвідки на проживання як біженка Елеонора зможе стати в чергу на безкоштовну хірургічну операцію. Але коли це станеться, наразі спрогнозувати складно.

Свій особистий комфорт як трансгендерна людина після переїзду з Казані до Буенос-Айреса Елеонора оцінює на “10 із 10”. Їй більше не потрібно носити чоловічий одяг і говорити про себе в чоловічому роді. “Тут я не повинна ховатися”, – говорить іммігрантка. Про те, щоб повернутися до Росії, Елеонора замислювалася лише одного разу, коли залишилася зовсім без грошей. Не було чим платити за оренду, і благодійна організація допомогла росіянці оселитися при монастирі в провінції Буенос-Айрес. Елеонора зізнається, що почувалася максимально некомфортно, але через безвихідь була змушена там залишатися. Зараз її фінансове становище покращилося: трансдівчина працює в барі та орендує житло в аргентинській столиці.

Герої цього тексту кажуть, що анітрохи не шкодують про своє рішення емігрувати до Аргентини й почуваються набагато безпечніше та комфортніше, ніж у Росії. Але риторика нинішнього уряду їх насторожує, а позицію Хав’єра Мілея щодо квір-людей вони називають відверто гомофобною.

Маргарита та Олена вірять у толерантність аргентинського суспільства загалом і вважають, що ідеально безпечного місця для ЛГБТК+-людей зараз у світі просто немає, а Аргентина в цьому плані все ще залишається однією з найкращих країн. Ахра каже, що з фізичною чи вербальною агресією щодо себе в Буенос-Айресі він не стикався, але помітив, що в застосунках для гей-знайомств дедалі більше людей почали приховувати обличчя — вони не хочуть афішувати свою сексуальну орієнтацію. Такі зміни насторожують Ахру.

Якщо говорити про тих, хто ще не отримав посвідку на проживання, то найбільше занепокоєння в них викликає ситуація з лікарнями та медичною допомогою. Десятиліттями в Аргентині державна медицина була безплатною для всіх: для громадян та іноземців незалежно від легального статусу. Болівійці, парагвайці та перуанці приїжджали лікуватися коштом аргентинського бюджету. У травні 2025 року уряд Мілея на тлі рекордного скорочення фінансування медицини й освіти ухвалив рішення провести реформу, яка дозволила державним лікарням брати гроші за лікування нерезидентів. Лікарні змушені це робити, оскільки виділених державою коштів не вистачає на аргентинців та іноземців. Наприкінці січня 2026 року мер Буенос-Айреса Хорхе Макрі заявив: “Епоха, коли іноземці отримували медичну допомогу безплатно, закінчилася. Усі, хто не має DNI, повинні платити”. Такі самі обмеження запровадили в кількох провінціях, зокрема в Сальті та Мендосі.

Правозахисники з Federacion Argentina LGBT (“Аргентинська федерація ЛГБТ”) повідомляють, що від моменту приходу до влади правих у країні намітилося зростання кількості злочинів на ґрунті ненависті. За даними останнього доповіді,
за перші шість місяців 2025 року в Аргентині кількість злочинів на ґрунті ненависті до квір-людей зросла на 70%. 17 людей було вбито, 85 зазнали травм різного ступеня тяжкості. Найчастіше нападів зазнають трансжінки. Водночас місто Буенос-Айрес залишається одним із найбезпечніших для квір-людей у регіоні.

“У нашій країні політичне насильство щодо сексуального різноманіття — не абстрактна категорія і не метафора. Це постійна практика переслідувань шляхом розпалювання ненависті, яку ми спостерігаємо в різних сферах”, — пишуть правозахисники “Аргентинської федерації ЛГБТ”. За їхніми словами, така поведінка залишається безкарною з вини місцевих і федеральних чиновників.