«Вони були тут завжди». Як ЛГБТ-спільнота століттями творила історію британських маєтків і Національного фонду

Останнім часом британський Національний фонд (National Trust) — організація, що опікується сотнями історичних пам’яток і садиб у Британії, — дедалі частіше зазнає критики за «прогресивний» порядок денний. Приводом для невдоволення традиціоналістів ставали навіть такі дрібниці, як поява в меню веганських сконів. Однак у новій книзі історика архітектури Майкла Холла «Квір-спадщина» (A Queer Inheritance) стверджується, що ця інституція «була геївською від самого початку». Розповідаємо, як склалося це неочевидне поєднання аристократії, архітектури та квір-історії.

З чого все почалося?

Національний фонд був заснований у 1895 році — іронічно, саме в той рік, коли в Лондоні судили Оскара Вайльда за «гейство». Хоча сам Вайльд не був безпосередньо пов’язаний з організацією, атмосфера вікторіанського лицемірства того часу стала тлом для створення Фонду. Однією із засновниць була Октавія Гілл, яка жила з жінкою, хоча інший співзасновник був пуританином, що боровся з «непристойними» листівками.

Майкл Холл стверджує, що багато об’єктів, якими сьогодні захоплюються мільйони туристів, зобов’язані своїм виглядом саме квір-персонам. Наприклад:

• Віта Секвілл-Вест і Гарольд Ніколсон: партнери в «лавандовому шлюбі», які створили знамениті сади в маєтку Сіссинггерст.
• Генрі Джеймс: письменник, який жив у Ламб-гаусі, чиє ім’я додало престижу об’єктам, що згодом перейшли під опіку Фонду.
• Е. М. Форстер: жив у маєтку Пайні-Копс, який тепер також перебуває в портфелі організації.

Як маєтки опинилися у Фонду?

Після Другої світової війни багато британських аристократів зіткнулися з фінансовими труднощами та величезними податками на спадщину. Щоб зберегти родові гнізда, вони передавали права власності Національному фонду в обмін на право й далі жити в них безплатно.

Ключову роль у цьому процесі відіграв історик архітектури Джеймс Ліс-Мілн. У своїх їдких щоденниках він описував «зникаюче покоління» холостяків — едвардіанських квір-персон, які мали гроші, привілеї та бездоганний смак і передавали свої маєтки державі.

Про що ще розповідає книга?

Автор знаходить квір-контекст навіть там, де його не звикли бачити. Наприклад, він припускає, що:

• Роман «Портрет Доріана Ґрея» міг бути натхненний подіями в Кламбері, резиденції герцога Ньюкасла.
• Рух «Мистецтво і ремесла» (Arts and Crafts) з його «суворою чоловічою стриманістю» міг приховувати глибоку внутрішню тугу й таємні бажання.
• Деякі історичні постаті, яких вважали просто ексцентричними «красенями», насправді могли бути транс-персонами.

У чому проблема цього дослідження?

Критики зазначають, що Голл зосереджується виключно на «у вищому світлі». Його версія історії нагадує «Абатство Даунтон», де вся увага приділена лордам і інтелектуалам, але практично нічого не йдеться про життя тих, хто був «внизу сходів» — прислуги й робітничого класу. Крім того, автор оминає темніші аспекти життя деяких впливових джентльменів того часу.

Втім, книга Майкла Голла показує, що історія Національного фонду набагато складніша, ніж просто суперечка про те, як правильно намазувати джем на скони. Це нагадування про те, що за фасадами чепурних британських маєтків завжди ховалися долі людей, які не вписувалися в жорсткі рамки свого часу.