Про свої бажання… на прикладі зефірок

У 60-х роках минулого століття психолог Стенфордського університету Уолтер Мішель вивчав силу волі на прикладі чотирирічних дітей. 

Під час експерименту, що згодом став відомим, дітям пропонували або з'їсти зефірку зараз, або через деякий час отримати дві. Таким чином малолітні випробувані розділилися на «жадібних» і «жадібних, але терплячих». Проаналізувавши подальші долі своїх підопічних, психолог дійшов висновку, що «терплячі» краще вчаться, отримують більш престижні посади, менш схильні до залежностей і рідше потрапляють до в'язниці.

Подальші дослідження уточнили й розвинули висновки, до яких дійшов Мішель, адже в його експерименті брали участь лише 90 вихованців з одного й того самого дитячого садка.

Згодом стало ясно, що вибір на користь другого зефірки частіше роблять діти з благополучних сімей. Бо вони вірять: якщо зефірку пообіцяли, то її обов’язково дадуть. Бідніші діти радше з’їдять те, що дали, не відкладаючи це на потім.

Загалом думка така: наші здібності до самовладання й самоконтролю не повністю залежать від нас самих, а значною мірою визначаються зовнішніми факторами, на які ми не можемо вплинути.

Загалом, якщо уважно придивитися, то виходить, що успіх у житті багато в чому випадковий. Ми не обираємо, в якій частині світу народитися. Чи будуть наші батьки турботливими або аб’юзивними. Яким буде наше зростання, наскільки ми будемо привабливими. Чи будемо ми скоординованими, здатними до точних наук, музики або поезії. 

Самоконтроль також значною мірою визначається генетикою. Тому від початку всі аж ніяк не рівні. Але як розіграти ті карти, що нам випали — це ми вільні вирішувати. 

Або ні?..

Адже в дорослому житті теж вистачає зовнішніх факторів. 

Візьмімо, наприклад, боротьбу з ожирінням. Якось так сталося, що у світі накопичилося понад мільярд людей із надмірною вагою. Невже цей мільярд — суцільно з безвольних шанувальників випічки, які плюють на своє здоров’я? 

Звісно, ні!

Харчова промисловість з’їла собаку (вибачте за недоречний фразеологізм) на тому, щоб змусити споживача їсти більше. Фахівці чудово знають, що ми інстинктивно надаємо перевагу їжі з таким самим співвідношенням жирів і вуглеводів, як у грудному молоці. Якщо цю їжу ще й не потрібно довго жувати — це взагалі казка! І встояти перед тим, щоб закинути до рота ще один шматочок надпереробленої їжі, майже неможливо. Не кажучи вже про те, що тисячі маркетологів працюють над тим, щоб шоколадки й бургери виглядали надзвичайно привабливо, і ми ніяк не могли пройти повз. 

Те саме й із телефоном. Якщо на роботі замість роботи ви зависаєте в соцмережах, у цьому не лише ваша вина. Ваш телефон створений для того, щоб постійно привертати вашу увагу. Над цим працюють найбільші IT-компанії у всьому світі.

З усіх боків на нас тиснуть компанії, які намагаються нам щось продати. Вони мріють нас нагодувати, привчити до алкоголю й вейпу, посадити в непрактичні автомобілі або на шкіряні дивани навпроти ультрасучасних телевізорів.

До тиску корпорацій додається ще й суспільна думка. Нам хочеться бути «на рівні», «не гірше за інших» і щоб усе було «як у людей».

Але й махнути на себе рукою — теж так собі вихід.

Здається, Адизес писав про те, що мало не найважливіше, чого варто вчити дітей у сучасному світі, — це вміння протистояти спокусам. 

Та з огляду на сказане вище це заняття майже безнадійне, хіба не так?

Та все ж деяким це вдається. І дивлячись на те, як їм це вдається, можна сформулювати кілька порад. 

По-перше, потрібно усвідомити, що раз на нас постійно хтось впливає, краще від самого початку поставити себе в таке становище, яке б звело такий вплив до мінімуму. Вроде того, що йти до магазину зі списком покупок, складеним заздалегідь. Як відомо, проти такої людини всі маркетологи світу безсилі. 

Або не робити імпульсивних покупок. Навіть якщо річ дуже подобається, не купувати її одразу, а дати собі кілька днів на роздуми. 

І взагалі, набагато простіше, наприклад, зовсім не купувати борошно, ніж дивитися на пачку й намагатися втриматися, щоб не взяти ще й чергове печиво. 

А для зовсім просунутих є складніше — намагатися самому собі чітко відповідати на запитання, чому виникає те чи інше бажання.

Я хочу їсти, бо голодний, чи бо в мене стрес на роботі?

Мені хочеться випити, бо добре було б розслабитися, чи щоб не виділятися серед колег і друзів?

Мені потрібна нова машина, бо в моїх друзів нові, чи тому що в старій попільничка повна?

Ну і нарешті. Коли ми ставимо перед собою якісь цілі, вони значно ефективніше досягаються, якщо ми справді цього хочемо. 

Інакше кажучи, до своїх справжніх бажань ми рухаємося легко й радісно. До нав’язаних суспільством — важко й скрегочучи зубами. 

Тому дуже важливо усвідомити, чого ти насправді хочеш.

Щоб не почуватися піддослідним пана Мішеля, який сидить у порожній кімнаті, дивиться на маршмелоу і намагається зрозуміти, що він узагалі тут забув.