Геї надто багато думають і тому залишаються самотніми. Що я зрозумів, переглянувши серіал «Smiley» півтора року потому

Уперше я подивився серіал «Smiley» приблизно півтора року тому, невдовзі після приїзду до Іспанії. Тоді мені було цікаво побачити на екрані Барселону — місто, у якому я лише починав жити. Іспанську я розумів погано, тому серіал став для мене ще й знайомством із новою реальністю.

«Smiley» — іспанський романтичний комедійний серіал Netflix 2022 року про двох чоловіків, Алекса та Бруно, чия випадкова зустріч у Барселоні поступово переростає у стосунки. На тлі їхньої історії серіал розповідає про кохання, самотність, дружбу та складнощі сучасних знайомств.

Через півтора року я вирішив передивитися його в оригіналі — зокрема й заради практики іспанської. І несподівано виявив, що тепер дивлюся на серіал зовсім інакше: Барселона вже не здається декорацією, я впізнаю вулиці й краще розумію показане гей-середовище. Деякі сцени, звісно, виглядають награними, але стосунки між Алексом і Бруно тепер здаються мені набагато правдивішими, ніж під час першого перегляду.

Є дві речі, які особливо добре описують стосунки Алекса та Бруно: їх очевидно тягне одне до одного, і вони зовсім не вміють нормально про це говорити. 

Між ними від самого початку існує якась невидима нитка. Їх тягне одне до одного, але замість того, щоб просто зробити крок назустріч, вони починають думати. А потім думати ще більше.

Чому він не написав? Чому видалив повідомлення? Чому минуло стільки часу? Може, я йому не подобаюся? Може, він уже з кимось іншим? Може, краще взагалі нічого не робити?

І в якийсь момент ти вже сидиш перед екраном і мало не кричиш: «Господи, та просто напиши ти йому!»

Напиши. Запитай. Зателефонуй. Скажи, що тобі не байдуже.

Але ні. Кожен чекає, що перший крок має зробити інший.

Мене це так дратує саме тому, що я знаю таку поведінку не лише із серіалу.

За півтора року життя в Іспанії я познайомився з великою кількістю хлопців і дуже часто стикався з однією й тією самою історією: людина начебто зацікавлена, переглядає твій профіль, залишає реакції, але писати першою не хоче.

У гей-барах приблизно те саме. Хтось може дивитися на тебе, усміхатися, подавати якісь сигнали, але підійти познайомитися — це вже зовсім інша річ.

Особисто я теж погано розпізнаю флірт. Не завжди розумію, чи подобаюся хлопцеві, чи він просто подивився в мій бік. І, якщо чесно, сам не завжди готовий зробити перший крок.

Я часто пояснюю це тим, що я пасив і звик, що ініціативу виявляє інший. Хочеться, щоб хлопець сам підійшов, сам познайомився, сам зробив перший крок. Але якщо відкинути сексуальну роль, залишається цілком звичайний страх: а раптом я підійду першим і отримаю відмову?

А що, як проблема не лише у страху відмови?

Ми боїмося показати свою зацікавленість. Боїмося написати першими. Боїмося зробити перший крок. Боїмося, що, зізнавшись у своїх почуттях, опинимося в слабшій позиції.

І виникає дивна ситуація: двоє людей можуть подобатися одне одному, обоє можуть хотіти продовження, обоє можуть чекати на зустріч — але замість розмови кожен починає будувати власні версії того, що відбувається.

А потім дивуємося, чому в нас нічого не виходить.

Мені здається, саме в цьому полягає одна з головних проблем сучасних гей-знайомств. Не в тому, що ми не хочемо стосунків. Дуже багато хто хоче. Проблема в тому, що ми надто довго чекаємо на якийсь знак.

І поки ми на нього чекаємо, життя триває.

У «Smiley» є одна думка, яка особливо зачепила мене під час другого перегляду. Під час виступу дреґ-діви Кени Мандри (Хаві) звучить думка про потяг: ми гадаємо, що ще встигнемо сісти на останній потяг, але в якийсь момент можемо виявити, що залишилися самі на станції. А можемо взагалі сісти не на той потяг.

Мені здається, ця метафора дуже точно описує не лише серіал, а й наше життя.

Особливо гей-життя.

Ми боїмося залишитися самі, тому іноді сідаємо в перший-ліпший потяг. Навіть якщо розуміємо, що він їде не зовсім туди. Головне — не залишитися на станції.

Я дуже добре знаю це відчуття.

У 2022 році завершилися мої стосунки, які тривали шість років. І тоді я дуже боявся залишитися сам. Мені здавалося, що я більше ніколи не знайду людину, з якою зможу побудувати стосунки.

І саме цей страх іноді змушує обирати не той потяг.

Не тому, що він справді твій. А тому, що страшно чекати далі.

Ти думаєш: ну гаразд, цей начебто підходить. Може, вийде. Може, я звикну. Може, усе складеться.

І сідаєш у потяг.

Лише потім розумієш, що напрямок був не твоїм.

Я й зараз не можу сказати, що повністю позбувся цього. Іноді я все ще не розумію, який саме потяг мені потрібен. Але тепер я хоча б навчився не боятися пересадок.

А ще — перестав боятися залишитися на станції на самоті.

Є в серіалі й інша важлива тема — історія Вероніки та Патриції.

Я не хочу докладно розбирати лесбійські стосунки — це не моя реальність. Але тема чесності тут мені дуже близька. У стосунках не можна нескінченно жити в недомовках.

Так, камінг-аут — це особисте рішення кожної людини. Ніхто не зобов’язаний розповідати про свою орієнтацію раніше, ніж буде до цього готовий.

Але коли твоя таємниця починає змушувати людей довкола постійно брехати разом із тобою, ситуація ускладнюється.

Я розумію, чому Вероніку в якийсь момент просто прорвало.

Якби я сім років був у стосунках із чоловіком, а потім до нас приїхали його батьки й в Іспанії, де нам не потрібно приховуватися, він раптом представив би мене просто як друга, мені було б дуже важко змовчати.

Можливо, я б теж не зміг промовчати.

Бо після всього, через що я пройшов, мені вже зовсім не хочеться повертатися до життя, де треба вдавати, що мені не подобаються чоловіки.

Для мене це не просто інформація про сексуальну орієнтацію. Це частина мене.

І саме тому свобода відкрито говорити про себе сьогодні має для мене величезне значення.

Ми постійно думаємо: а що, як? Що, як написати першим? Що, як підійти? Що, як він не відповість? Що, як я йому не подобаюся? Що, як я все це вигадав?

А що, як замість чергового «а що, як?» просто сказати?

Написати першим. Підійти. Запитати.

І тут я знову повертаюся до тієї самої фрази про поїзд. Ми стоїмо на станції, бачимо, як під’їжджає черговий поїзд, і намагаємося зрозуміти, наш він чи ні. Але замість того, щоб запитати, куди він прямує, просто залишаємося чекати наступного.

А що, як усе-таки запитати?

Можливо, цей поїзд справді їде не туди. Тоді ти це дізнаєшся й залишишся на станції. Можливо, напрямок виявиться твоїм — і тобі не доведеться знову на самоті чекати наступного поїзда.

Іноді нам не потрібен якийсь особливий знак. Нам достатньо просто запитати, куди він іде.