Одна ліжко на двох: історія афроамериканця і датчанина, які рятували свою любов під час II світової війни у фашистській Італії

У 1939 році в Парижі зустрілися двоє: темношкірий випускник Гарварда Рід Пегграм і данський художник Арне Хауптман. Їхній роман почався напередодні Другої світової війни й перетворився на багаторічну боротьбу за виживання. Вони пройшли через доноси, італійські концентраційні табори та втечу через засніжені Апенніни, щоб зрештою втратити одне одного назавжди. Розповідаємо історію «надто інтимних стосунків», які офіційні особи Італії вважали «сексуальним збоченням».

Зустріч у тіні війни

Рід Пегграм народився 1914 року в Бостоні й був блискучим студентом: він закінчив Гарвард, отримав ступені бакалавра і магістра, та готував дисертацію з французької літератури XIX століття в Сорбонні. Арне Хауптман, який народився 1916 року в Копенгагені, тоді вивчав у Парижі образотворче мистецтво. Вони познайомилися в травні 1939 року, коли до початку найбільшої катастрофи XX століття лишалися лічені місяці.

Коли почалася війна, Рід поїхав за Арне до Копенгагена. Вони провели в Данії сім місяців, намагаючись спланувати своє майбутнє, і в березні 1940 року ухвалили фатальне рішення поїхати до Італії. Вони залишили Данію всього за кілька тижнів до того, як її окупували нацисти. Закохані сподівалися отримати візу для Арне до США, але коли ці плани зірвалися, вони залишилися у Флоренції. Попри зростаючу небезпеку, Рід відмовлявся від будь-якої допомоги, яка передбачала розлуку з Арне.

«Двоє дегенератів»

Життя пари в Італії було під постійним наглядом. Після вступу США у війну Рід став громадянином ворожої держави, а Арне, як підданий окупованої Данії, також викликав підозри в влади. Їх перевезли до маленького містечка Монтекатіні-Терме, де за ними було легше наглядати.

У лютому 1943 року в звітах поліції Рима з’явився запис про «надто інтимні стосунки» двох чоловіків, які жили в одній кімнаті з одним ліжком. Інформатор, ім’я якого залишилося невідомим, доніс владі, що Пегграм і Хауптман — «дегенерати, які займаються сексуальним збоченням». Влада вирішила розлучити їх: Ріда вислали до комуни Баньї-ді-Лукка в Тоскані, а Арне заборонили відвідувати це місце під будь-яким приводом. Обоє опинилися у відчайдушному фінансовому та психологічному стані.

Табірний побут: воші, голод і маргарин

Ситуація стала критичною після вересня 1943 року, коли Італія капітулювала перед союзниками, а північ країни окупували німецькі війська. Ріда інтернували в табір у Баньї-ді-Лукка, а Арне відправили в концентраційний табір Колле-ді-Компітo.

Умови в таборах були жахливими. Ув’язнені жили в наметах, які не захищали ні від холоду, ні від дощів і часто підтоплювалися. Брудні туалети й душі кишіли вошами та смерділи екскрементами. Годували рідким супом, якого ледь вистачало на «жалюгідне існування». Ув’язнені чекали посилок Червоного Хреста й іноді їли маргарин у чистому вигляді, щоб заглушити відчуття голоду. Дні тягнулися одноманітно, перериваючись лише перевірками на плацу, коли охоронці по кілька разів перераховували ув’язнених на холоді.

Рід пізніше згадував, що в нього було надто багато часу, щоб думати про те, що їх чекає попереду.

Втеча через Апенніни

У червні 1944 року після атаки союзників в'язнів Колле-ді-Компітo перевели в табір до Ріда. Закохані возз'єдналися після року розлуки, але радість була недовгою. Невдовзі табір зазнав бомбардування. У хаосі, що виник, поки охоронці намагалися відбити атаку, Рід знайшов Арне в диму й вогні. Вони втекли в гори в тому, що було на них одягнене, не встигнувши зібрати навіть найнеобхідніші особисті речі.

Кілька місяців вони переховувалися в Апеннінах, перепливали озера й пробиралися крізь засніжені ліси. Щоб не померти з голоду, вони їли каштани. Вдень вони ховалися в пагорбах або в симпатизуючих партизанів, які давали їм їжу й одяг, а вночі спали в сараях і лісах. Вони постійно прислухалися до інтуїції, гадаючи, кому з місцевих жителів можна довіряти. У ці холодні ночі вони мріяли про спільне майбутнє після війни.

Диво й сумний фінал

Порятунок прийшов у грудні 1944 року. Рід і Арне, які були на межі виснаження, натрапили на патруль 92-ї піхотної дивізії США, що складалася повністю з афроамериканців. Для Ріда це здавалося ілюзією: зустріти на фронті в Італії американських солдатів, які до того ж були темношкірими.

Однак війна не подарувала їм щасливого кінця. У серпні 1945 року Арне повернувся в Данію, а Ріда змусили поїхати до США. Після всього пережитого в Ріда стався нервовий зрив, і його госпіталізували. На батьківщину він повернувся на госпітальному судні. Незважаючи на те, що вони боролися за свою любов майже п’ять років у самому серці фашистської Європи, Рід і Арне більше ніколи не бачили одне одного.

Докладніше про цю історію можна дізнатися з книги професорки Етелін Вітмайр «Чудове життя Ріда Пегграма: людина, яка кинула виклик Другій світовій війні в ім’я любові».