Яким є бути ЛГБТ в Киргизстані: особистий погляд

Думки й висловлювання, озвучені в цьому матеріалі, належать його автору і не обов’язково відображають точку зору редакції Doberman.media та не мають розглядатися як її офіційна позиція.

Киргизстан — країна в Центральній Азії, де величні гори Алаю та Тянь-Шаню сусідять із давніми традиціями та радянською спадщиною. Після здобуття незалежності в 1991 році тут розквітла відносна демократія, але в останні роки посилилися консервативні впливи: від російського «антиропагандистського» курсу до ваххабітських ідей, що проникають через мечеті й онлайн. У цьому контексті бути ЛГБТ — означає не просто стикатися з упередженнями, а жити в системі, де закон не захищає, а іноді й посилює дискримінацію. Давайте розберемося, як законодавство формує нашу реальність.

Із 1998 року одностатеві стосунки в Киргизстані декриміналізовано — Кримінальний кодекс більше не карає за них, а вік згоди становить 16 років для всіх, незалежно від орієнтації. Це звучить прогресивно, але насправді це мінімум: Конституція (з 2016 року) прямо забороняє одностатеві шлюби, а визнання цивільних союзів або усиновлення для ЛГБТ-пар неможливе. Трансгендерні люди могли змінювати документи після психіатричної експертизи (без операції), але в 2020 році це право тихо прибрали із Закона про акти громадянського стану — з тих пір офіційного гендерного визнання немає.

“Закон про пропаганду”

Найгірше — «закон про пропаганду». У 2023 році парламент ухвалив поправки до Кодексу про адміністративні правопорушення, що забороняють «поширення інформації про нестандартні сексуальні стосунки» серед неповнолітніх — це включає будь-які згадки ЛГБТ-тем у ЗМІ, школах або соцмережах. Штрафи — до 20 тисяч сомів (близько 200 €) для фізосіб, до 100 тисяч (близько 1 000 €) для юросіб, а за повтор — навіть тюремний строк. Це клон російського закону 2013 року, але жорсткіший: він не просто цензурує, а криміналізує «позитивний образ» ЛГБТ, роблячи неможливими освіту, активізм або навіть особисті розмови. У 2024 році додалися поправки до Закону про некомерційні організації: НУО з іноземним фінансуванням, що займаються «політичною діяльністю» (включно із захистом прав), повинні реєструватися як «іноземні агенти» зі звітністю та маркуванням — штрафи до 100 тисяч сомів за недотримання. Цей закон, підписаний президентом у квітні 2024 року, дає владі широкі повноваження: від примусових аудитів до призупинення діяльності без суду. Венеційська комісія ООН у жовтні 2024-го назвала його таким, що суперечить конституції та міжнародним зобов’язанням, попередивши про ризик «стигматизації та знищення» НУО.

Захисту від дискримінації – нуль. Ні в трудовому кодексі, ні в законах про житло, ні в антидискримінаційних нормах немає згадок про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Преступи на ґрунті ненависті не розслідуються як такі, а поліція часто сама бере участь у шантажі й насильстві над ЛГБТ — від вимагання до тортур. Міжнародні зобов’язання (Кыргызстан ратифицировал Пакт о гражданских и политических правах) ігноруються, а Конституція, що гарантує свободу слова і зібрань, на практиці не працює для нас.

Ці закони прямо б’ють по ЛГБТ-організаціях. Правоохоронні органи, спираючись на «антипропаганду» та «іноземних агентів», проводять рейди, стеження й затримання активістів під приводом «захисту моральних цінностей».  Багато НУО змушені йти в підпілля: відмовлятися від публічних акцій, працювати лише в закритих чатах або й зовсім згортати діяльність, щоб уникнути штрафів чи ліквідації.  Наприклад, після 2023 року організації на кшталт Labrys і Kyrgyz Indigo скоротили освітні програми та підтримку жертв насильства, а стеження за їхніми офісами й співробітниками стало нормою. Удвоєний удар припав на 2025-й, коли США під новим керівництвом (включно з впливом Проєкту 2025) різко скоротили підтримку ЛГБТ-ініціатив через USAID. USAID скасувала контракти на мільйони доларів, спрямовані на права людини і рівність у Центральній Азії, включно з Киргизстаном — це торкнулося програм із боротьби з дискримінацією та підтримки НУО. У результаті багато організацій втратили ключового донора: закрилися притулки, припинилися кризові лінії, а активісти залишилися без ресурсів для юридичної допомоги.

За даними правозахисників, після цих скорочень у Киргизстані закрилося не менше десятка дрібних ЛГБТ-ініціатив, а ті, що вижили, балансують на межі, покладаючись на місцеві пожертви або ризикуючи піти в підпілля. 

У цьому правовому вакуумі кожен день — перевірка на міцність. Невидиму, але безжальну. Тут особисте життя давно перестало бути особистим. «З ким ти живеш?», «Кого любиш?», «З ким спиш?» — запитання, які тобі ставлять без жодного сорому, наче ти зобов’язаний звітувати перед кожним зустрічним-поперечним. Для всіх інших інтим — це їхня справа. Для нас — суспільне надбання.

Гомофобія не ховається. Вона в жартах за дастарханом, у репліках таксиста, у голосових повідомленнях колег, у коментарях під будь-яким постом. Іноді летить просто в обличчя, без попередження. І ти вчишся жити з постійно увімкненим внутрішнім радаром: зважувати кожне слово, стежити за жестами, тоном голосу, одягом. Щоб не видати себе. Щоб не дати приводу. А тепер, з «антипропагандою», навіть натяк на обговорення може коштувати свободи.

Більшість обирає роль «невидимки»

Більшість обирає роль «невидимки». Розчинитися в натовпі, стати сірою мишею — і, може, пронесе. Це працює рівно до того моменту, поки хтось не вирішить, що ти все-таки «занадто інший». А далі — від косих поглядів і насмішок до прямих погроз. Закон мовчить. Поліція частіше на боці тих, хто кричить гучніше. Суспільство загалом просто відводить очі.

Найважче — навіть не страх. Найважче — втома. Втома постійно доводити, що ти людина. Втома пояснювати, що любов не обирають. Втома прикидатися кимось іншим, аби тільки вижити. І втома від законів, які замість захисту роблять тебе вигнанцем.

Тому багато хто в якийсь момент перестає чекати змін тут і починає мріяти про від’їзд. Не тому, що розлюбили Киргизстан. А тому, що хочуть простого: прокинутися вранці й не думати, чи безпечно сьогодні бути собою.

Поки що ми просто виживаємо. Потай підтримуємо одне одного в чатах і переписках. Тому що бути ЛГБТ в цій країні — це ще й бути частиною маленького, але неймовірно міцного невидимого братства.

Ми не здаємося.

Ми просто дуже-дуже втомилися.

Якщо ти теж живеш «в тіні» — знай: ти не один.

Десь поруч є ті, хто зрозуміє тебе без жодного слова.