«Ти що, півень?» — кричав омонівець. Історія ЛГБТ-активіста: від штабу Собчак до сліз в аеропорту Брюсселя

Цей текст — особиста історія читача Doberman.media. Ми публікуємо її без змін, бо такі історії говорять голосніше за будь-які редакторські правки. Якщо ви хочете поділитися своєю історією — надсилайте її через форму на нашому сайті. [Выслать свою историю или готовую статью]

Коли в Росії ухвалили закон про «пропаганду», я зрозумів, що моє життя вже ніколи не буде колишнім. Цей закон перетворив мене й таких, як я, на людей другого сорту. З роками тиск ставав дедалі сильнішим, і відкрито говорити про себе ставало дедалі небезпечніше.

Моя спеціальність у Росії була пов’язана зі зв’язками з громадськістю. Уже з університету я брав активну участь у житті суспільства: працював спостерігачем на місцевих виборах, завжди намагався бути залученим і допомагати. Також мені довелося працювати в штабі Ксенії Собчак у її передвиборчій кампанії. Для мене важливо було підіймати тему ЛГБТ-порядку денного, щоб показати: ми існуємо, ми маємо право на рівні права і на голос.

З кожним роком ситуація в Росії ставала дедалі гіршою. Держава крок за кроком посилювала тиск. Нещодавно влада визнала весь ЛГБТ-рух «екстремістським» і фактично прирівняла до «тероризму». Тепер за будь-яку підтримку чи навіть натяк можна отримати кримінальну справу.

Рейд до московського клубу «Bizarre»

Однією з найстрашніших ночей у моєму житті став рейд до московського клубу «Bizarre». Ми з друзями пішли туди після «Central Station». Там грала музика, люди танцювали, сміялися, хтось намагався забутися хоча б на кілька годин. Але раптом усе обірвалося: світло вимкнули, двері розчинилися, і в зал увірвалися омонівці з собаками

— «Усім на підлогу! Руки за голову!» — кричали вони.

Ми лягли просто на брудну підлогу. Хтось плакав, хтось молився. Офіцери ходили вздовж рядів, били кийками по підлозі й по людях, якщо ті підіймали голови.

Мене вивели в окреме приміщення. Там сиділи троє. Спочатку вони питали про наркотики, потім знайшли на моїй куртці райдужний значок. У той момент усе змінилося.

— «Ти що, підор? Багато вас тут? Усі такі?» — кричали вони. Один ударив мене дубинкою по нозі, я впав на коліна. Інший записав усі мої дані з паспорта і сказав: «Скоро розберемося».

Я вийшов звідти тремтячи, усвідомлюючи: тепер я на гачку. І невдовзі прийшла повістка на допит. Тоді я зрозумів: якщо залишуся, мене або посадять, або знищать.

^{Фото надано героєм матеріалу}

Я зібрав трохи одягу, документи, ліки. Взяв інший телефон — чистий, без фото й переписок. Усі важливі документи й докази я заздалегідь зберіг у хмарі, розуміючи: на кордоні перевірятимуть. Добре, що в мене вже була шенгенська віза — це дало мені змогу виїхати швидко й без очікування.

В аеропорту серце калатало так, що я думав, його чутно всім навколо. На стійці реєстрації працівниця довго гортала паспорт і комусь телефонувала. Мене відправили в окремий кабінет. Там сидів прикордонник і двоє поліцейських.

— «Покладіть телефон на стіл», — сказали вони.

Я поклав пристрій. Вони перевіряли галерею, переписки, але там нічого не було. А я весь час думав: «Добре, що зберіг усе в хмарі». Через деякий час мені повернули телефон і сказали: «Можете йти».

Коли літак приземлився в Бельгії й я пройшов паспортний контроль, я вийшов з аеропорту й заплакав. Це були сльози полегшення. Я вперше за довгі роки відчув: ось вона, свобода.

Я не очікував, що держава може ставитися до людини з такою повагою. У міграційній службі мене уважно вислухали, оформили заяву на притулок. Мені надали житло, харчування, медичну страховку, психолога і гроші на щоденні витрати. Видали одяг, тому що я виїжджав майже без речей.

У Росії в мене відбирали все — права, голос, навіть елементарне відчуття безпеки. У Бельгії мені повернули людську гідність.

Я дуже вдячний усім, хто мені тут допомагає — соціальним працівникам, моєму психологу, медичним працівникам. Завдяки їм я зміг відчути себе в безпеці й почати відновлюватися. Зараз я вивчаю нідерландську мову — одну з трьох державних мов Бельгії — і намагаюся інтегруватися в суспільство. У майбутньому я хочу здобути нову професію медичного працівника, допомагати людям і працювати в Червоному Хресті.

Але я не хочу обмежуватися тим, що врятував себе. Зараз я продовжую активізм уже тут, у Бельгії. Я збираюся брати участь у великих ЛГБТ-форумах і порушувати питання про гуманітарні візи для росіян. Я хочу, щоб ті, хто зараз залишається в Росії й живе в страху, могли вирватися й почати життя заново в безпеці.

Сьогодні я намагаюся бути частиною місцевої спільноти. У Брюсселі я відвідую Rainbow House — це місце, де завжди можна знайти підтримку, спілкування та нові ідеї. А в Антверпені я ходжу в організацію ANNO, яка об'єднує людей, створює простір для розмов, зустрічей і простого людського спілкування. Там ми можемо говорити відверто й почуватися собою. Ці простори допомагають не почуватися самотнім і нагадують, що в нас є сила, коли ми разом.

У Росії залишаються тисячі ЛГБТ-людей, які змушені ховатися й боятися. Я знаю, як це. Але я також знаю: завжди є шанс виїхати, знайти захист і почати життя з нуля.

Моя історія — це не лише втеча. Це доказ того, що свобода можлива.

Дякую, «Doberman», що в такий важкий момент ви допомагаєте вразливим людям і даєте можливість розповісти свої історії.

P.S. На момент публікації статті герой історії досі перебуває в таборі для біженців у Бельгії.