«Закриті»: як у СРСР жили геї

⚠️ У тексті є нецензурне слово

Читаю книгу Рустама Александера «Закриті. Життя гомосексуалів у СРСР» і реально офігіваю. Він розповідає про людей, яких у країні по суті не існувало. Прості робітники, зірки естради — усі були змушені ховати себе, свої бажання й любов. Жити відкрито — означало ризикувати потрапити, сісти за донос, опинитися в тюрмі.

Уявіть собі: у радянській пресі немає жодного нормального слова про геїв. Лише кримінальні статті або медичні діагнози. Загроза була всюди, і кожен день міг стати останнім, якщо хтось вирішить «здати» тебе.

Кримінальний молот: стаття 121

У СРСР був закон, який реально міг посадити тебе лише за те, що ти любиш чоловіків. Це стаття 121 Кримінального кодексу, запроваджена у 1934 році. Але мало хто знає, що до цього, у 1920-х, було майже як свобода — чоловічі одностатеві стосунки декриміналізували. І причина цього була не якась особлива любов, а скасування царських законів. Але все змінилося, і тепер — до 5 років тюрми лише за любов до своєї статі. До речі, до дівчат, як і зараз, ставилися більш поблажливо.

Історія, як завжди, смішна і страшна водночас. Начальник ОГПУ Генріх Ягода написав Сталіну листа: мовляв, під виглядом геїв у країні шпигуни! І ось вам офіційний привід покарати всіх «неправильних» чоловіків. Насправді є думка, що Сталін знав куди більше, ніж вважається, адже ще в царські часи він був частим гостем посилань та ізоляторів, де жили самі чоловіки.

Підсумок: гомосексуальні чоловіки жили в постійному страху. За даними історика Дена Гілі, за 1934–1993 роки засудили приблизно 25–26 тисяч людей. Навіть відомі люди страждали — співак Вадим Козін, режисер Параджанов («Тіні забутих предків», 1964, отримана премія МКФ). Уявляєте, жити й знати, що будь-який хибний крок — і твоє життя перетворюється на кошмар.

Підпілля і «ремонтники»

Життя «закритих» було схоже на мінне поле. Навіть якщо сховався від закону, це не гарантія, що залишишся живим і неушкодженим.

Єдині місця, де можна було хоч якось зустрітися, — так звані «пляски»: фонтан біля Великого театру, громадські туалети… Люди знали: прийшов сюди — і можеш опинитися за ґратами на п’ять років. Міліція регулярно «провітрювала» ці місця, влаштовувала рейди. Але й це ще не все. Були «ремонтники» — це такий вид особливих гомофобів. Прикидаються, що шукають кохання, а насправді б’ють, шантажують, іноді доводять до найжорсткіших наслідків. Із 1980-х такі напади часто вчиняли підлітки — і це включало побої до вбивства. Щоб просто мати чоловікам близькі стосунки в СРСР, треба було бути не тільки геєм, а й сміливим.

Насильство в кабінеті: «лікуємо» по-радянськи

Після смерті Сталіна в СРСР з’явилася нова розвага для психіатрів — сексопатологія. Лікарі на кшталт Миколая Іванова з Горького вважали гомосексуальність хворобою і намагалися її «лікувати», хоча сам Іванов розумів, що тюрма для геїв — це вже повний абсурд.

Методи були, м’яко кажучи, жорсткі. Пацієнтів клали на кушетку і переконували: «Твоє збочене бажання зруйнує кар’єру, родина буде зневажати, і ще можна вліпити по закону». Як пояснювали самі «горе-лікарі», в основі методів лікування, розроблених Івановим та його протеже Яном Голандом, лежало прагнення досягти «сексуально-психологічного вакууму». Для цього використовували гіпноз, аутотренінг і навчання «естетичному сприйняттю жінок», включно з демонстрацією портретів і навіть еротичних фотографій, таємно переправлених із Заходу.

Пацієнти, боячись розчарувати лікаря, часто починали переконувати себе і врача, що вони «вилікувалися». Тільки ось ніякої магії не було — це був психологічний пресинг, а не чудо-терапія.

Могильний камінь: страх, який пронизує

Цей постійний страх був буквально пульсом життя «закритих». Художник Євгеній Фікс у проєкті «Москва» показує місця таємних зустрічей, але залишає їх порожніми. Повна безлюдність. За його словами, саме так передається відчуття прихованості й сумної відсутності.

Фікс, який виїхав із СРСР у 1994 році, називає свою роботу «могильним каменем» — траур за поколіннями, які не могли говорити за себе. Історія геїв тоді була повністю невидимою і репресованою.

Емоції та наслідки страху просочуються і в літературу. У оповіданні Євгенія Попова кінця 1970-х — про двох молодих людей із дачного водоймища, їхній конфлікт закінчується таємничим зникненням. Скандал «натуралістичний і свинський», наслідки — «невигладимі, необоротні, сумні й ганебні». Навіть після їхнього зникнення дачне товариство живе втомленим занепадом і страхом. Люди бачать привидів, чують пісні на кшталт «Не треба сумувати, все життя попереду» і зрештою залишають селище, бо жити там — означає ризикувати всім.

• Статтю 121 було скасовано лише в 1993 році, вже після розпаду СРСР. Але історія «закритих» — це живе нагадування про невидиму реальність радянської епохи, про страх, який змушував людей приховувати себе і жити в постійній напрузі. Історія дана нам не тільки для того, щоб пам’ятати, але й щоб не допустити знову.