“Бійцівський клуб”: Як фільм перевершив книгу і став легендою

Контекст. 25 років тому, у жовтні 1999 року, світ побачив культовий фільм режисера Девіда Фінчера «Бійцівський клуб», знятий за однойменним романом Чака Поланіка. Це історія про боротьбу з внутрішніми демонами, кризу ідентичності та протест проти споживацького суспільства, яка розкривається через образ двох центральних персонажів — безіменного оповідача (Едвард Нортон) і його харизматичного друга Тайлера Дьордена (Бред Пітт).

Цього року фільму “Бійцівський клуб” виповнюється 25 років (офіційна дата прем’єри 15 жовтня 1999 р.). І згадати про нього можна було б лише з цієї причини. Але є й інша. На мою думку, це абсолютний шедевр і одна з найкращих стрічок, які створив комерційний Голлівуд.

Тож, порушуючи перші два правила клубу, хочеться сказати кілька слів.

“Бійцівський клуб” знято за однойменною книгою Чака Паланіка, всього через три роки після її виходу у світ. І це той рідкісний випадок, коли фільм виявився набагато кращим за книгу.

Не знаю, кого тут варто дякувати більше. Чи то автора сценарію Джима Улса, чи то режисера Девіда Фінчера, але, на мою думку, фільм практично ідеальний. 

В історії безіменного офісного працівника в глибокій депресії кожен кадр, кожне слово на своєму місці. 

До того ж розкішний акторський склад, який упорався на всі 100 – Едвард Нортон, красунчик Бред Пітт, чудова Гелена Бонем Картер, а також Джаред Лето і Міт Лоаф (теж співак, хто б знав).

Але коли у 1999 році Фінчер завершив своє творіння, продюсери залишилися незадоволені. Настільки, що навіть одразу скоротили витрати на просування, щоб зменшити збитки.

І справді, фільм не мав успіху в прокаті та отримав суперечливі відгуки. 

Але, як добре вино, з роками він здобував дедалі більше й більше шанувальників. 

Зрештою, у двотисячних багато авторитетних журналів включали «Бійцівський клуб» до списку найкращих фільмів за весь час існування кіно, а фразу Тайлера Дердена «The first rule of fight club is you do not talk about fight club» — до числа найкращих, коли-небудь сказаних з екрана.

Про що ж цей фільм і чому через двадцять п'ять років він не втрачає актуальності?

Якщо не дивилися, то тут варто зупинитися, бо далі будуть спойлери. 

Отже, головний герой — звичайний представник офісного планктону, який не бачить сенсу у своїй роботі й житті, окрім придбання ексклюзивних предметів інтер’єру, а також страждає від безсоння. 

Порятунок він знаходить у відвідуванні груп підтримки для тих, хто страждає на всілякі невиліковні недуги, хоча сам здоровий. Живлячись чужим відчаєм, він знаходить вихід для свого невимовного болю. 

Доки не з’являється ще одна самозванка — дівчина на ім’я Марла, яка все псує.

Вимушений шукати нове рішення, яке б дозволило змиритися з навколишнім світом і його безглуздим життям, оповідач (у фільмі він безіменний) зустрічає друга — свою повну протилежність. Упевненого в собі альфа-самця, Тайлера Дердена. 

І разом вони відкривають той самий, перший бойцівський клуб, де парковники, рознощики піци, страхові агенти, фінансисти й працівники ресторанів можуть бити один одного.

Пошук виходу з біганини по колу в білчачому колесі поступово перетворюється на пошук справжньої мужності. 

Чи повинен чоловік ходити в офіс, магазин і додому? Бути слухняним і передбачуваним членом суспільства?

Або ж повинен коротко вибивати зуби на кулаках і гордо носити синці та садна після вчорашньої бійки?

“We’re a generation of men raised by women” – говорить Тайлер.

Розвиваючись, бойцівський клуб трансформується в проєкт “Розгром”. Учасникам цього проєкту здається, що недостатньо протесту змушувати одне одного страждати. Вони починають власну війну. 

Війну з буденністю, передбачуваністю та приторністю західного світу. 

Чітка ієрархія, поголені голови, дисципліна й цілком конкретний план, як занурити розбещене суспільство в первісний хаос.

Адже саме там, позбувшись соціальних умовностей і норм, продиктованих соціумом, чоловік може стати чоловіком, вважає Тайлер. 

Саме ця самореалізація стає метою проєкту, яка виправдовує будь-які засоби. Солдати Дердена готові заради неї навіть піти на смерть. Усвідомлено й будуємо.

Кому потрібен цей інстинкт самозбереження, коли “even the Mona Lisa is falling apart“?

Життя набуває сенсу.

Велика справа відкидає будь-які сумніви…

Історія завершується головокружним твістом і вибухом кількох хмарочосів.

Герої стоять, обійнявшись, і спостерігають, як один за одним обвалюються поверхи зі скла та бетону. І це так приємно не схоже на стандартний голлівудський хеппі-енд.

І, якщо вам недостатньо причин, щоб переглянути класику, ось ще кілька цікавих фактів про цей фільм.

Бред Пітт зіпсував собі зуби, щоб краще відповідати ролі забіяки та забіяки.

У сцені першої бійки головного героя з Тайлером Дерденом реакціям Пітта справжня. За сценарієм Едвард Нортон мав ударити в плече, але випадково влучив у вухо. Але актори дограли сцену до кінця і саме цей дубль увійшов у фільм.

Тайлер Дерден з’являється в кадрі п’ять разів раніше, ніж головний герой знайомиться з ним.

Сцена, де п’яні друзі грають у гольф, максимально реалістична, оскільки Нортон і Пітт справді були п’яними.

І нарешті, обидва актори справді вчилися битися і, звісно, варити мило. Хай і не з жиру, відкачаного з багатих дуп.