Я постійно думаю про секс. Де проходить межа між лібідо і залежністю?

В останній місяць я все частіше ставлю собі одне незручне запитання: А що, якщо в мене секс-залежність?

Не тому, що я займаюся сексом щодня. І навіть не тому, що в мене багато партнерів. Мене бентежить інше. Те, скільки місця секс почав займати в моїй голові.

Іноді я йду вулицею, дивлюся на красивих чоловіків (а в Іспанії це кожен другий) і розумію, що практично кожен викликає в мене фантазію. З одним хочеться поцілуватися. Перед іншим — одразу стати на коліна. А з третім піти до туалету найближчого кафе й там потрахатися, навіть не знаючи його імені.

І найдивніше те, що раніше я таким не був.

Зараз тиждень без сексу здається чимось майже ненормальним.

Саме це й змусило мене замислитися: що змінилося?

Може, річ у віці?

Може, у тому, що після переїзду я нарешті дозволив собі жити відкрито?

Можливо, я просто став упевненішим у собі й почав отримувати більше уваги від чоловіків?

Або справа справді в залежності?

Зараз сексу стало набагато більше. Але разом із ним з’явилися питання, яких раніше взагалі не було.

До того ж секс впливає на мозок приблизно так само, як багато інших задоволень. Новизна, збудження, очікування зустрічі, увага іншої людини — усе це запускає вироблення дофаміну.

І чим частіше ми отримуємо цей стимул, тим сильніше можемо почати його шукати.

Я почав читати статті про секс-залежність і досить швидко зрозумів, що все не так однозначно.

Адже сам по собі високий інтерес до сексу ще не робить людину залежною.

Для когось нормально хотіти сексу раз на тиждень. Для когось — щодня. Для когось — кілька разів на день.

Люди взагалі дуже різні.

Але є одна річ, яка змушує мене знову й знову повертатися до цього питання.

Мені здається, що сексу починає хотітися не менше, а більше.

Було б логічно припустити протилежне. Чим більше у тебе сексу, тим спокійніше ти до нього ставишся.

Але іноді я помічаю протилежний ефект.

Наче мозок запам’ятовує задоволення й починає вимагати повторень.

Знову.

І знову.

І знову.

Іноді мені здається, що мій внутрішній радар взагалі працює без вихідних.

Я йду вулицею, їду в метро, стою в черзі за кавою — і постійно звертаю увагу на чоловіків.

І майже автоматично починаю уявляти близькість із ними.

Не стосунки.

Не спільне життя.

Саме секс.

Іноді це здається абсолютно природним. Урешті-решт, я чоловік, якому подобаються чоловіки.

Але іноді я ловлю себе на думці: а це взагалі нормально?

Особливо коли розумію, наскільки по-різному влаштовані люди.

Я знаю чоловіків, для яких відсутність сексу тижнями або навіть місяцями взагалі не стає проблемою. Вони мастурбують, займаються своїми справами, будують кар’єру, подорожують і не відчувають, що їм чогось критично бракує.

Мені цього зараз не зрозуміти… Бо для мене мастурбація ніколи не була повноцінною заміною.

Так, вона знімає фізичну напругу. Але не закриває потребу повністю.

І тут виникає ще одне незручне запитання.

Якщо мені справді потрібен лише секс, чому мастурбація не дає того самого ефекту?

Чому для когось цього достатньо, а для мене — ні?

Можливо, тому що я шукаю не лише оргазм.

Можливо, мені потрібен сам контакт з іншим чоловіком.

Його погляд.

Його бажання.

Його увага.

Саме відчуття того, що між нами виникає хімія.

То виходить, що я шукаю не секс?

Або все-таки секс, але разом із цілим набором емоцій, які йдуть у комплекті?

Чим більше я думаю про це, тим сильніше заплутуюся.

Можливо, секс-залежність справді існує.

Можливо, деякі люди справді втрачають контроль над своєю поведінкою і починають відводити сексу надто велику частину свого життя.

Але поки що я не впевнений, що саме це й відбувається.

Можливо, я просто вперше в житті дозволив собі хотіти чоловіків так сильно, як завжди хотів.

І тепер намагаюся зрозуміти, де проходить межа між свободою і залежністю.

Між здоровим бажанням і нав'язливою потребою.

Між задоволенням і спробою заповнити сексом щось іще.

Відповіді в мене поки немає.

Але якщо чесно, іноді мене лякає не те, скільки сексу в мене є.

А то, скільки сексу мені починає хотітися.