З 9 травня! Про свято, що смердить брехнею та пропагандою

Давайте я одразу зауважу, що з найбільшою повагою ставлюся до пам’яті про всіх загиблих під час найстрашнішої війни в історії людства.

Але знову на носі це політизоване донецьке свято, яке тхне не лише порохом, а ще й брехнею та пропагандою. Тому не можу не висловитися.

Почнімо з того, що 9 травня — вельми дивна дата. Капітуляцію фашистської Німеччини було підписано 8 травня 1945 року. Японія здалася 2 вересня, і саме цього дня Друга світова війна офіційно завершилася. 

Але радянська влада свідомо обрала власний день, оскільки створювала міф про свою нібито окрему війну — Велику Вітчизняну. Це було потрібно насамперед для того, щоб зам’яти той факт, що в Другу світову СРСР вступив, по суті, на боці Гітлера, у 1939 році, захопивши частину Польщі. 

З іншого боку, історія СРСР, по суті, починалася в 1917 році. Ніби до дідусів Ленінів нічого не існувало. І війну вирішили зробити найяскравішим із радянських патріотичних міфів.

Чим більше минало часу, чим менше залишалося живих свідків тих подій, тим далі цей міф розходився з реальністю.

Невигідні деталі війни замовчували або просто заперечували. Вигідні, навпаки, ідеалізували й вип’ячували. Отриманим, ретельно відшліфованим результатом нас усіх годували змалечку. 

Не було ні десятків мільйонів загиблих життів, ні загороджувальних загонів, ні американської тушонки, ні ленд-лізу (за який СРСР так ніколи й не розрахувався). Не брали радянські у 39-му році Брестську фортецю. Не їздили радянськими дорогами студебекери, не літав Покришкін на Аерокобрі. Білоруські й українські партизани воювали виключно за радянську владу. І не займалися радянські солдати ні мародерством, ні грабежами, не ґвалтували жінок і не вбивали беззбройних.

Тут, мені здається, доречно згадати, як я став фашистом уже в середній школі.

Нам задали твір на тему Великої Вітчизняної, і я вирішив використати найексклюзивніший матеріал, який був під рукою, — спогади тоді ще живих родичів.

Я написав рівно те, чого вони були свідками. Як боялися партизани сильніше, ніж німецько-фашистських загарбників. Тому що німці ніколи не забирали останнє. А партизани, які приходили вночі, — забирали. 

Як мою бабусю, що випадково опинилася на полі бою з молодшим братом на руках, вивів із-під куль у безпечне місце німецький солдат.

Як після війни розстріляли односельчанина, героя війни, за те, що не захотів вступати до колгоспу.

За це сочинение я получил 5/2. 5 – за ошибки, 2 – за содержание. И был при всём классе заклеймён фашистской гадиной.

Тому що кому потрібна ця правда? 

Звісно, не варто було її писати. Адже згадувати речі, які не узгоджуються з офіційною версією війни, — це те саме, що ображати почуття віруючих. Віруючих у Велику перемогу радянської зброї в благородній оборонній війні на спасіння всього доброго від усього поганого.

Ні, зрозумійте правильно. Я дуже радий, що антигітлерівська коаліція перемогла. У людей, які керували Рейхом, були дуже дивні ідеї щодо справедливого устрою світу. Судячи з усього, слов'ян теж вважали трохи зайвими. Поряд із євреями, циганами та інвалідами. 

Моя думка в тому, що та війна аж ніяк не була красивою. Мені здається, взагалі не буває ні справедливих воєн, ні шляхетних солдатів. Будь-яка війна передусім жахлива й огидна. Якось так ми влаштовані, що коли людині дають у руки зброю, дозволяють із неї стріляти і кажуть, що нічого за це їй не буде, більшість із нас виявляє в собі дуже похмурі риси. 

І поряд із поодиноким героїзмом і шляхетністю будуть сотні тисяч випадків звірства і насильства. 

І про це дуже важливо пам'ятати.

І замість цілком доречного гасла “ніколи знову” може з’явитися дивне “можемо повторити”. На мерседесах і БМВ почнуть писати “на Берлін”. Медійні персони й простий народ почне чіпляти де тільки можна георгіївські стрічки.

І зовсім поруч, у сусідній країні, може початися нова, страшна, огидна, нелюдська братовбивча війна.

Ось такий дивний празник.

Мовчки й не цокаючись.