Що змінилося після визнання «руху ЛГБТ» екстремістським: погляд зсередини

30 листопада 2023 року. Я пам’ятаю цей день так, ніби він був викарбуваний у пам’яті календаря. Верховний суд Росії визнав «міжнародний громадський рух ЛГБТ» екстремістською організацією. Не існувало ніякого «руху» в тому сенсі, в якому його малювали в позові Мін’юсту. Не було єдиного штабу, єдиного прапора в руках армії та єдиного плану щодо «руйнування традицій». Були ми — звичайні люди, які просто хотіли жити, любити, бути видимими хоча б у своєму колі. А нас оголосили ворогами держави. Як терористів. Як тих, кого треба викорінювати.

Минуло три роки. Січень 2024-го став першим ударом, коли рішення набуло чинності. А березень 2026-го — коли на закритому засіданні петербурзький суд визнав «Вихід» (Coming Out) екстремістською організацією. Першу реальну, живу ЛГБТ-організацію в країні. Це вже не абстрактний «міжнародний фантом». Це ми. Це ті, хто роздавав презервативи, хто вів групи підтримки, хто відповідав на дзвінки вночі: «Мене вигнали з дому». Тепер навіть допомога стала злочином.

Юридичний терор: від штрафів до могил

До 2023-го нас тиснули «пропагандою». Закон 2013 року, потім розширення у 2022-му. Штрафи, блокування, звільнення. Але це було як комарині укуси порівняно з тим, що почалося потім. Тепер веселка — це «екстремістська символіка». Стаття 20.3 КоАП: 15 діб або штраф. Повторив — стаття 282.4 КК: до чотирьох років. Організував вечірку, написав пост, надів сережки з веселкою — і ти вже «учасник екстремістської спільноти». До 12 років за 282.2.

За даними правозахисників, до середини 2025 року винесли більше ста обвинувальних рішень лише за «ЛГБТ-екстремізмом». Дев’яносто вісім адміністративних, але вже понад двадцять кримінальних. Троє людей отримали реальні строки за «втягування» інших у цей «рух». У 2025-му заарештували співробітників видавництв за книжки з квір-героями. В Оренбурзі справа клубу Pose стала першою: арт-директора й адміністратора звинуватили в організації екстремістської спільноти. Тому що костюми, перуки і люди, які просто танцювали. А потім — Андрій Котов.

Андрій був директором турфірми «Мен Тревел». Організовував поїздки для чоловіків: круїзи по Волзі, виїзди на рибалку, прогулянки. Нічого підпільного — просто тури, де люди могли бути собою без оглядання. Наприкінці листопада 2024-го його затримали. Побили під час обшуку, застосували електрошокер. 2 грудня відправили до СІЗО «Водник». Звинувачували за 282.2 (організація та участь в екстремістській організації), а потім додали 242.2 — нібито дитяча порнографія (за версією слідства — відео з телефону).

Місяць у камері. Тиск, приниження, карцер — за словами друзів і правозахисників. 29 грудня 2024-го його знайшли мертвим. Офіційно — самогубство. О 4 ранку. У листопаді 2025-го суд посмертно визнав його винним. Справу закрили у зв’язку зі смертю. Але вирок винесли. Щоб сказати: навіть мертвий — винен. Навіть після смерті — екстреміст. У 2026-му — «Вихід». Наступними будуть інші. Ми це знаємо. Вони не зупиняться.

Буденність: невидимі й зламані

Ми самоцензуруємося щодня. Райдужний брелок — у смітник. Аватарка — нейтральна. У чатах пишемо евфемізмами: «ті, хто», «наші». Слова «гей», «лесбі», «транс» — табу публічно. Книги вилучають. Фільми ріжуть. Видавництва обшукують.

Транс-люди зникли. Заборона на перехід, гормони, операції, документи. Лікарі відмовляють: «За біологічною статтю». У колоніях транс-людей саджають по геніталіях, без терапії — це тортури. Багато хто повертає старі імена, одяг, маски. Просто перестають існувати.

Звичайні люди теж. Учительку звільнили за старий пост. Хлопця викликали в поліцію після доносу від колишнього. Мати сказала дочці: «Припини, або я тебе здам». Страх — у кожному дзеркалі, в кожній розмові.

Ті, хто виїхав, і ті, хто тримається

За три роки еміграція значно зросла. Для багатьох людей це був єдиний спосіб зберегти безпеку й мати можливість жити відкрито. Але еміграція — це не просте рішення. Вона означає втрату дому, мови, кар’єри, соціального середовища. Багато хто їде не тому, що хоче, а тому, що відчуває: іншого вибору немає. Але тисячі залишилися. Немає грошей, немає віз, є батьки, є страх. Ми пішли в тінь. Закриті чати на трьох людей. Таємні зустрічі. Терапія по Zoom з-за кордону. Переводимо на евакуацію тих, кому загрожує строк. Ділимося VPN, лікарями, історіями.

Це не героїзм. Це виживання. Ми навчилися любити тихо, але сильніше. Триматися за руки в темряві. Обіймати, коли ніхто не бачить.

Що від нас лишилося

Нас оголосили екстремістами. Але екстремізм — це коли держава вбиває своїх громадян за любов. За існування. Ми — не екстремісти. Ми — просто люди. І ми не зникли.

Три роки тому вони думали, що одним рішенням зітруть нас. Не вийшло. Ми тут. У кожному зітханні. У кожній сльозі. У кожній маленькій перемозі — просто бути.

Колись цей час назвуть найчорнішим. А ми будемо говорити дітям: «Нас оголошували ворогами. Нас били, саджали, доводили до смерті. Але ми не здалися. Ми просто продовжували любити»

І це буде наша правда. Найсильніша.