Чому ЛГБТ-спільнота в Росії та пострадянському просторі приречена на зникнення

Думки, висловлені в матеріалі, відображають погляди автора і не обов’язково збігаються з позицією редакції Doberman Media

У далекому 1969 році в Нью-Йорку, у барі Stonewall Inn, поліцейський рейд проти гей-спільноти переріс у бунти, які стали каталізатором глобального ЛГБТ-руху. Натовп, втомлений від постійних переслідувань, вийшов на вулиці, кидаючи пляшки та скандуючи гасла. Ці події, відомі як Стоунволлські бунти, ознаменували початок ери, коли гей-активісти об’єдналися, щоб боротися за права, видимість і рівність. Але в Росії та пострадянському просторі така історія неможлива. Тут ЛГБТ-спільнота не просто стикається із зовнішніми загрозами — вона сама себе руйнує зсередини, через роз’єднаність, токсичність і відсутність солідарності. Станом на 2025 рік репресії досягли піка: російські суди винесли понад 100 вироків за звинуваченням в участі в “міжнародному ЛГБТ-русі” як екстремістській організації, що призвело до арештів, рейдів і закриття клубів. У цій статті я постараюся розібратися, чому повторення Стоунволла тут — чиста фантазія, і чому повноцінне співтовариство так і не виникне, включно з аналізом емігрантів, які навіть у Європі продовжують підривати одне одного.

Історичний контекст: Від декриміналізації до нових репресій

Після розпаду СРСР у 1993 році гомосексуальність була декриміналізована в Росії — крок, який здавався прогресом. З’явилися перші правозахисні організації, клуби та зустрічі для квір-людей. В інших пострадянських країнах, таких як Україна, Білорусь чи Казахстан, ситуація розвивалася схожим чином: декриміналізація, але зі збереженням соціального табу. Однак цей “прогрес” був ілюзорним. Радянська спадщина — коли гомосексуальність вважалася “хворобою”, що підлягала лікуванню, — залишила глибокий слід. Люди, які виросли в тій системі, навчилися ховатися, віддалятися а не об’єднуватися.

З 2013 року, з ухваленням закону про “пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків”, ситуація погіршилася. Як ми знаємо, у 2023 році Верховний суд Росії визнав “міжнародний ЛГБТ-рух” екстремістською організацією, що призвело до рейдів на гей-клуби, арештів і заборони на будь-яку публічну активність. У 2025 році репресії тривають: майже половина ЛГБТ-людей у Росії зіткнулися з насильством або погрозами у 2024 році, а акцент на “традиційних цінностях” у воєнний час посилює переслідування. У пострадянському просторі аналогічні тенденції: у Білорусі ЛГБТ-активізм придушений авторитарним режимом, у Казахстані — соціальними нормами, а в Росії репресії посилилися, коли гомофобія стала частиною державної ідеології “традиційних цінностей”. Держава позиціонує ЛГБТ як “західну загрозу”, виправдовуючи ескалацію конфлікту із Заходом.

Але зовнішні фактори — це лише половина проблеми. Стоунволл стався тому, що в США 1960-х існувала база для солідарності: бари на кшталт Stonewall були місцями, де люди збиралися, попри ризики, і в момент кризи ставали разом. У Росії ж рейди на клуби, як у квітні 2025 року, коли смерть у тюрмі активіста Андрія Котова підкреслила хвилю репресій, не призводять до бунтів — лише до страху і розбігу. Чому? Тому що всередині спільноти немає єдності. Він просто не встиг сховатися, не пощастило.

Внутрішня розрізненість: Коли свої гірші за ворогів

Одна з ключових причин, чому ЛГБТ-спільнота в Росії та пострадянському просторі приречена, — це внутрішня токсичність. Замість підтримки ідеї чи ініціативи, що не збігаються з чиїмось особистим поглядом, зустрічають не конструктивну критику, а спроби “засрати” все під корінь.

Це проявляється в соцмережах, чатах і рідкісних зустрічах: будь-який активіст, який пропонує щось нове — чи то онлайн-кампанія, чи просто обговорення — ризикує наразитися на тролінг, звинувачення у “зраді” або “занадто радикальному підході”. У результаті ідеї тонуть у негативі, а люди віддають перевагу мовчанню або еміграції.

Прикладів повно: в російській політиці повно геїв, які публічно засуджують ЛГБТ і голосують за анти-ЛГБТ закони, щоб зберегти позиції. Антон Красовський, колишній директор RT, відкрито гей, але при цьому критикує спільноту і підтримує режим. Багато в спільноті, особливо старшого покоління вірять, що тільки “нормальні” люди заслуговують поваги, і намагаються “стати нормальними” навіть у 45 років.

У пострадянських країнах додається культурний чинник: радянське виховання привчило до конформізму. Люди бояться не лише поліції, а й зради від “своїх”. У Telegram-каналах радикали створюють групи для полювання на геїв, б’ючи їх на вулицях і публікуючи відео, а спільнота замість об’єднання розпорошується по кутах. Внутрішня розрізненість посилюється класовими, етнічними та регіональними відмінностями: москвичі vs. провінція, росіяни vs. національні меншини. Замість солідарності — конкуренція за мізерні ресурси та увагу.

Емігранти в Європі: Розрізненість не знає кордонів

Навіть ті, хто емігрує до Європи в пошуках безпеки, несуть із собою багаж внутрішньої токсичності.

Багато ЛГБТ-людей із Росії та пострадянського простору тікають від репресій, але в новому середовищі продовжують віддалятися одне від одного або пліткувати просто тому, що чиєсь життєве середовище відрізняється. Замість того щоб будувати солідарність у діаспорі, вони часто відтворюють ті самі патерни: звинувачення в “неправильному” активізмі, заздрість до успішних або тролінг у чатах емігрантських спільнот. Це веде до ізоляції та подальшого розпаду.

Наприклад, ЛГБТ з Росії стикаються з дискримінацією в ЄС, включно з насильством під час і після міграції, але всередині діаспори додаються конфлікти: одні звинувачують інших у “занадто відкритій” поведінці, яка нібито провокує проблеми, інші — у пасивності або “зраді” батьківщини. У Центрально-Східній Європі, куди тікають багато хто, активісти намагаються мобілізувати ресурси для допомоги, але внутрішні розбіжності — від культурних відмінностей до особистих образ — гальмують зусилля. Українські ЛГБТ-біженці в Польщі, наприклад, стикаються не лише із зовнішньою гомофобією, а й із внутрішніми суперечками в спільноті, де емігранти з різних регіонів або з різними поглядами на війну поширюють чутки й уникають співпраці.

Чому Стоунволл неможливий сьогодні

Стоунволл був спонтанним: поліцейський рейд спровокував вибух, бо напруга накопичувалася, а суспільство було готове до змін. В Росії ж держава контролює все: від ЗМІ до вулиць. Рейди на клуби в 2025 році закінчуються арештами, а не протестами — люди знають, що за спротив їх чекають роки тюрми за “екстремізм”, виправдовуючи репресії демографічними страхами.

Але навіть без держави спільнота сама себе гальмує. У США після Стоунволла виникли організації на кшталт Gay Liberation Front. Тут же спроби створити щось подібне тонуть у внутрішніх чварах: один вимагає більшої інклюзивності, інший — звинувачує в роботі на “майора”, третій — каже, що ти нетерпимий. Багато хто їде до Європи або США, лишаючи позаду вакуум, але й там продовжують саморуйнування.

Приречені на самотність

ЛГБТ-спільнота в Росії та пострадянському просторі ніколи не стане сильною, тому що зовнішні репресії поєднуються з внутрішньою токсичністю. Замість підтримки — критика і саботаж, замість єдності — розрізненість, яка переслідує емігрантів навіть у Європі. Повторити Стоунволл неможливо: тут немає тієї іскри солідарності, яка спалахнула в Нью-Йорку. Якщо нічого не зміниться, спільнота просто розчиниться — у страху, еміграції та самознищенні. Час замислитися: може, пора перестати “засирати” ідеї одне одного і почати будувати мости? Але, на жаль, у теперішній реальності це здається утопією.