“«Я люблю дивитися Азаренка»”, або Як спілкуються в Білорусі батьки й діти

У своїй колонці наш автор порушив актуальне білоруське питання конфлікту між поколіннями, що проявився в рамках політичних подій 2020 року. Він аналізує, як старше покоління іноді схильне підтримувати пропагандистські погляди, відкидаючи думки своїх дітей навіть у ситуаціях явної несправедливості. Автор ділиться своїми переживаннями з приводу цього розриву та труднощами в спілкуванні з тими, хто переконаний у викривлених твердженнях білоруської пропаганди. Стаття порушує питання ціннісних відмінностей, політичних переконань і впливу ЗМІ та пропаганди на формування суспільної думки.

Конфлікт поколінь був завжди. 

Скільки пам’ятає себе людство, діти вважали себе розумнішими за батьків, а батьки не сприймали думку дітей усерйоз. Тому що вони ще молоді, багато чого не розуміють, у чомусь не розбираються і взагалі, мають мало життєвого досвіду.

Особливо гостро конфлікт проявлявся під час зміни епох. 

Думаю, було багато суперечок щодо землеробства. Старі кричали, що, мовляв, усе життя збирали корінці, нормально жили. Нема чого ці зерна в землю тикати, як дурні! А молодь відмовлялася кочувати, сиділа осіло біля полів, чекала врожаю й дорікала старим, що вони гальмують прогрес.

Щодо новітньої бронзи теж, мабуть, сварилися. Дерев’яний плуг — він і легший, і красивіший, казали старші. Твій батько так працював, і його батько теж…

Загалом, завжди так було, але те, що відбувається зараз, усе одно дивовижно.

Я вже багато разів чув від різних людей, що їхні батьки якось дуже своєрідно сприймають події. 

І це дуже дивно, бо на перший погляд усе ж цілком зрозуміло.

Абсолютне зло — воно ж чим зручне? Його дуже легко впізнати. 

От, скажімо, хто лупить лежачого на землі мирного демонстранта, той і не правий.

Хто саджає за ґрати невинних людей, той і злочинець.

Хто почав війну — той і агресор.

Хто вбиває і ґвалтує — той убивця й насильник, і жодна неоколоніальна політика виправдати його не може.

Але коли починаєш це обговорювати зі своїми «стариками», виявляється, що не все так однозначно, а інколи й зовсім навпаки.

І якщо вистачає терпіння продовжувати розмову, то можна дізнатися неймовірні «факти».

Протестувальним білорусам у 2020-му, звісно, платили, а як же!..

Там була одна жінка, так вона на демонстрацію прийшла п’яна й кинула дитину в колясці посеред вулиці…

У мене над домом літає військовий літак, мені так подобається! Я йому рукою махаю!..

Я люблю дивитися Азарьонка, передаю цю його передачу про політику. Дуже він там усе правильно говорить!..

Соловйов – сильний журналіст…

Це все настільки боляче слухати, що багато хто просто перестає спілкуватися. 

А боляче тому, що це ж дуже близькі люди! 

Вони тебе годували, одягали, ростили, водили на гуртки, допомагали, коли ти був студентом. Ти їх слухав, увбирав їхні думки й життєву філософію. Вони були твоїми найголовнішими авторитетами.

І раптом ці дорогі серцю люди називають чорне білим. 

Радіють зруйнованим містам України, зарізаним у кібуцах дівчаткам і білорусам, що гниють у тюрмах, які просто хотіли змін.

Тут ідеться про фундаментальні цінності.

Чи повинні діяти хоч якісь закони, окрім дубинки?

Чи правильно руйнувати житлові будинки заради мутної історичної справедливості або мовного питання?

Чи можна невинних людей, які лише думають не так, як ти, саджати до в’язниці, калічити, убивати або ні?

І коли рідні на ці майже риторичні запитання дають несподівані відповіді, впадаєш у ступор.

А найсмішніше, що нічого ж не можна пояснити!

Людина сидітиме в підвалі під російськими обстрілами й проклинати Зеленського.

Виживати від пенсії до пенсії й у всьому звинувачувати Америку.

І відмовлятися приїхати в гості та подивитися на власні очі на голодну Польщу й Литву, загниваючу Німеччину або занурену в чоловолозтво Голландію.

І найбільше в цій сумній історії мене дивує те, що вся ця локшина, яка щедро сиплеться з телевізорів, якимось чином легко й без проблем засвоюється. А слова рідних дітей сприймаються з недовірою і скепсисом.

Психологи цілі методички розробили, як спілкуватися з родичами, які зазнали впливу пропаганди.

Але це правда, дуже складно, — переконати їх, показати картину світу, яку вони не хочуть бачити.

Адже тоді доведеться змиритися з тим, що вони не змогли. Не впоралися.

Підсумок усього, що вони робили в житті, — це країна, уражена диктатурою та корупцією, що стрімко втрачає свою незалежність, із переповненими в’язницями та національною ідентичністю, що виїхала за кордон.

Жахливий підсумок.

У телевізорі все набагато краще.

Думка автора збігається з думкою редакції metroboy.pro