“До зони комфорту, як до Місяця”. Яка вона — життя в еміграції 

Коли я навчався на MBA (а таке було), наші викладачі говорили нам: єдине, що в цьому світі постійно, — це зміни.

Тоді мені це здавалося гарною фігурою мовлення. Одним із порожніх гасел, якими так люблять сипати бізнес-гуру.

Я працював у стабільній компанії й жив у найстабільнішій країні світу. Гарна дружина, хороший дім — що ще треба, щоб зустріти старість…

Що ж. Час наочно показав, наскільки я помилявся.

Останні роки вийшли напрочуд багатими на зміни. Навіть якось занадто. Але, поклавши руку на серце, усе почалося не у 2020-му, а значно раніше.

Швидкість змін, з якою доводиться стикатися сучасній людині, вражає.

Так було не завжди, між іншим.

Якби середньовічний селянин заснув у дванадцятому столітті, а прокинувся у чотирнадцятому, він би особливо не страждав. Життя тоді текло розмірено, відповідно до природних циклів. Ніяких тобі проривних технологій, геополітичних зрушень чи наукових відкриттів.

Із початку промислової революції все пішло шкереберть. То паровоз вигадають, то ткацький верстат, то золотий стандарт скасують. А ще революції, світові війни, іспанка, космос, комп’ютер, телевізор — чим далі, тим більше.

Коли я починаю думати, скільки всього бачив у своїй, здавалося б, не дуже довгій життєвій дорозі, почуваюся дуже старим.

Був Радянський Союз із гуртожитками, дитсадком і чергами. Були дев'яності з голими полицями, першими бізнесменами, братками і розбірками. Були перші (і останні) демократичні вибори та поступове зміцнення абсолютної влади. Були пейджери, перші мобільні телефони й персональні комп'ютери. Я навіть одного разу спостерігав за падінням хмарочосів Всесвітнього торгового центру в режимі реального часу!

Тобто навколо мене, якщо подумати, постійно щось змінювалося. 

Чому ж тоді, у 2015 році, мені здавалося, що викладачі не мали рації?

Певно тому, що це дуже приємно: думати, що у твоєму житті все стабільно.

Робота п’ять днів на тиждень, з дев’ятої до п’ятої. Зарплата, аванс, премія — усе вчасно.

Відпустка в Туреччині… 

Так минає рік, потім наступний, який дивовижно схожий на попередній. 

Щоразу президент під ялинкою (один і той самий президент під однією й тією ж ялинкою). “Рік був непростим, треба згуртуватися, мобілізуватися…” А ти їси бутерброд з ікрою й запиваєш шампанським.

Homo Sapiens так улаштовані. Ми обожнюємо рутину. Ми добираємося до роботи одним і тим самим маршрутом, сідаємо в кафешці за один і той самий столик, лягаємо спати з однією і тією ж жінкою.

І мені справді почало здаватися, що життя вдалося, і я нарешті там, де мені добре й комфортно…

Ніщо так добре не вибиває з рутини, а заодно й із зони комфорту, як еміграція!

Батьківщина виштовхує тебе, як пташеня з гнізда. 

Нова країна, нова квартира, нова мова, нова робота. Дитину треба влаштувати до нової школи. Розібратися, як тут усе влаштовано: медицина, транспорт, податки. Навіть друзі — і ті здебільшого нові! Бо старі або лишилися в Білорусі, або облаштувалися в інших державах.

Рутини — нуль. До зони комфорту — як до Місяця.

Ні, я не скаржуся. Так можна жити. Я знаю експатів, які змінюють країни кожні кілька років. Новий контракт, новий роботодавець, нова країна. 

Чому ж мене переслідує цей постійний тиск?

Ну, по-перше, тому що як би ти не обкладався ВНЖ з усіх боків, а все одно в чужій країні ти — гість. І нічого тобі не гарантовано, зокрема, власне, й перебування.

А по-друге, (і це те, чим ми не схожі на звичайних експатів) ми не можемо повернутися додому.

Ні, Батьківщина нас, звісно, чекає. Вона навіть говорить про це вголос. Але є підозри, що не зовсім із розпростертими обіймами. 

Батьківщині треба, щоб ти покаявся, принизився перед комісією з повернення, заплатив якісь штрафи, відшкодував донати в стократному розмірі, безплатно попрацював у в'язниці, збиваючи табуретки для Ікеї. 

І тільки потім, може бути, якщо ти справді весь перевиховався, усвідомив свої помилки, ввібрав правильну ідеологію, здав спільників і організаторів, можливо, тебе таки приймуть назад у справжній, глибинний білоруський народ. Точніше, у білоруський.

Перспектива, звісно, приваблива. Та ні лісів, ні озер синьооких на такі пригоди не вистачить.

Тож залишається одне. Щоб не мучитися від того, що відбувається, треба навчитися ним насолоджуватися.

Це непросто.

Мозок дуже хоче передбачуваності, порядку й гарантій. Гарантій, що все буде добре.

А їх немає.

З роботи можуть звільнити, ВНЖ можуть відібрати, а може, взагалі Путін на танку приїде у твоє місто.

А отже, живімо тут і зараз. 

Кожного дня прокидаємося з усмішкою, бо не в окопі й не в тюрмі. Кожен робочий день — свято, бо чи буде завтра робота. Кожна розмова, кожне рукостискання, кожні обійми — подарунок, бо чи будуть завтра ці люди поруч.

Так уже склалося, що жити нам довелося в епоху змін.

Тож пристібаймося як слід і летімо з цієї американської гірки чорт його знає куди.

Та не верещачи від жаху, а тихенько повискуючи від захвату.

🎙🎧 | Якщо ви в еміграції, то обов’язково послухайте цей подкаст.