“Життя було схоже на пекло”. Хлопець із Білорусі розповів, як пережив досвід домашнього насильства

На жаль, кількість постраждалих від домашнього (побутового) насильства зростає незалежно від соціального розвитку суспільства, рівня освіти та достатку в сім’ї. Попри самий відомий вид насильства: фізичний, а також сексуальний, існують ще вербальне, матеріальне, психологічне та інші види насильства. Не будемо забувати також про депривацію (позбавлення базових потреб: їжа, сон, одяг, лікування, освіта, право на власну думку, на власні речі й власний простір, право самостійного вибору тощо).  

Чаще всего, несколько видов насилия существуют вместе. В семье, где есть родитель алкоголик, например, вероятность экономического или психологического насилия возрастает. Про сексуальное насилие вместе с алкогольной зависимостью было сказано уже достаточно много. В семье, где есть хотя бы один алкоголик, могут встречаться даже все виды насилия. Чаще всего, пострадавшие предпочитают умалчивать о нанесённых им травмах. Тайна может раскрыться спустя много лет, когда источник обид уже не имеет на бывшую жертву никакого влияния.

Человеку свойственно забывать плохое, так устроена наша психика. Но мы напоминаем себе и каждому о том, что в случае с насилием важно просить о помощи извне, как бы стыдно или неприятно это не было. 

Спасти себя и свою психику – самое главное в такой ситуации.

Діма, 25 років
Родился в Беларуси, всю свою сознательную жизнь прожил в Минске. С 2021 года эмигрировал в Польшу. Живёт не только в Польше, но и в Украине (полгода там, полгода там).  Senior Graphic & UI/UX Designer

“Я народився в сім’ї з типовим радянським мисленням. У мого батька були неблагополучні батьки, через що він ріс у дитячому будинку. Мама виросла в сім’ї зі строгим режимом і вихованням. За розповідями моєї мами, вона не дуже хотіла виходити заміж за батька, але через тиск її батьків із фразами: «А що подумають сусіди?», вона все ж зробила цей крок. Я постійно прокручую в голові думку: яким могло б бути моє життя з іншим батьком або взагалі без батька, бо те, що я розповім вам далі, вразить вас до шоку.

Мій батько від самого мого народження був до мене налаштований негативно. За словами моєї матері, він намагався задушити мене в ранньому дитинстві, коли я плакав. Чому після цього в неї не виникло усвідомлення, що від такого чоловіка потрібно тікати — не знаю. Дуже багато лишилося запитань, на які досі немає відповіді. Часто від батька проскакували фрази, що я не його син (хоча по рисах мого обличчя, статурі та кольору волосся все стає зрозуміло — я безсумнівно його син). Спочатку ми жили у трикімнатній квартирі разом із маминим сестрою. У квартирі нас було 8 людей. Моя мама, батько, мамина сестра, її чоловік, син і дідусь з бабусею. Усе було дуже погано, грошей не було, мама ходила по сусідах і просила грошей, їжу й усе, що вони могли нам дати. Уже трохи пізніше батькові дали квартиру (дітям-сиротам після досягнення певного віку надають соціальне житло), і ми переїхали. Жити було непросто, поки батька не влаштували на роботу по знайомству в будівельну компанію. Далі справи почали потроху налагоджуватися.

А тепер перейдемо до того, що почало відбуватися вже в моєму свідомому віці. Іноді хочеться зробити так, щоб моя пам’ять стерлася, щоб нічого з цього не пам’ятати. На жаль, це запам’ятається на все життя. Починаючи з третього класу, ставлення батька до мене стало дуже жорстким. Суворе виховання переросло в якесь знущання над дитиною. Батько бив мене за кожне незаписане мною домашнє завдання, підвищував голос, що вводило мене в ступор. Аналізуючи зараз цей стан, розумію, що моя нервова система виробила якийсь рефлекс на підвищення голосу. Мій мозок просто відключався, а я стояв як укопаний. Батько телефонував моїм однокласникам, щоб дізнатися домашнє завдання, і паралельно розмовляв із матірними словами зі мною, щоб усі це чули. Потім брав ремінь із металевою пряжкою й бив мене по ногах, спині та всьому, що траплялося. Один момент, який я особливо запам’ятав, — це коли батько зайшов до мене в кімнату, побачив, яким почерком я пишу в зошиті, схопив ремінь, потім узяв мене за шию й викинув із кімнати в коридор. Я пролетів метра два повз спальню, де на ліжку лежала мама. Вона побачила, як я впав на підлогу, і після цього батько почав кричати: «Встань, я сказав, покажи своїй матері, як ти пишеш у чорновику, як курка лапою». Мама нічого не сказала, я чекав якоїсь захисту з її боку, але у відповідь — тиша. У цей момент я усвідомив, що від неї жодного захисту не буде.

Були моменти, коли батько лишав мені такі синці, яких просто неможливо було не помітити. У дитинстві я був найнижчим у класі, з вухами-лопухами. У підсумку навіть у школі став грушею для биття. Про покарання мого батька діти швидко розповідали по всій школі, з мене сміялися, а вчителі підливали масла у вогонь. Я не знаходив підтримки в школі, там ставало тільки гірше. У якийсь момент я просто почав робити наперекір. Я спеціально запізнювався до школи, забивав величезний “болт” на запис домашніх завдань, запізнювався на тренування (я займався легкою атлетикою). А яка різниця? Навіть якщо я все робитиму добре, мене все одно покарають. Моя помста переросла в ненависть до батька. Батько, мабуть, це відчував, і покарання ставали ще жорсткішими. Одного вечора мене поставили в кут на гречку, я стояв кілька годин на колінах на тій самій гречці. Вам не передати цей біль. Біль був такий пекельний, що коліна боліли ще наступного тижня.

На мої скарги мамі я чув у відповідь: «Нас карали ще жорсткіше». Під час поїздок до маминих подруг я спостерігав, як мій батько грається з іншими дітьми, возить їх на шиї, грає в «конячку», при цьому привозячи їм подарунки. Щоб ви розуміли, за все життя батько нікуди мене не водив. Я не був у зоопарках, не був у цирках… Батько просто плював на мої спроби зблизитися. Мамини подруги всі до однієї говорили, який у неї золотий чоловік, а мені ніхто не вірив. Мені здавалося, що я сходжу з розуму. Батько постійно твердив мені все найгірше. Казав, що я дебіл, що я нічого не досягну в своєму житті, постійно принижував і ображав.

Я могу сказать, что у меня не было детства. Да, я играл с друзьями на улице, но меня наказывали так часто, что с меня начали смеяться и мои друзья. 

Були моменти, коли батько йшов з роботи та зривалися на мені просто на вулиці. На запитання моїх друзів: «Діма вийде погуляти?», відповіді були такі: «Не вийде ніколи, він покараний», а на запитання: «На скільки Діма покараний? Коли зможе?», він відповідав: «Назавжди, ніколи не вийде». Мій розпорядок дня був дуже жорстким: школа, тренування, уроки, додаткові заняття, продовжена група, художка та багато іншого. Я намагався сподобатися батькові, щоб він став ставитися до мене м’якше і навіть пішов займатися його улюбленим спортом, а саме — легкою атлетикою. Почав займати призові місця, але у відповідь чув лише критику й образи. Якщо аналізувати всі знущання батька, можна зробити висновок, що в 90 відсотках випадків він робив це перед кимось. Переважно перед мамою, можливо, для того, щоб показати свій авторитет, а може й з якоїсь іншої причини (це лише мої здогадки).

У якийсь момент батько почав пропадати на роботі. Він залишався ночувати на об’єктах, і мати щось запідозрила. Виявилося, що в батька з’явилася коханка. До дочки коханки він ставився відповідно, а коли приїжджав додому, бив мене. Мама подала на розлучення, і я не встиг помітити, як вони розійшлися. У мами вже була квартира, але вона була з голими стінами, ми не могли виїхати від батька й жити окремо. Ми жили разом. Це було нестерпно. Батько приходив додому після коханки, сварився з моєю мамою і так до безкінечності. У якийсь момент коханка кинула батька, і він почав благати маму, щоб повернутися в сім’ю. Мама повірила, але батько не змінився. Скандали й сварки вдома призвели до того, що батько почав пити. У цей момент його просто перемикало, його свідомість вимикалася, і він бив не тільки мене, а й матір. Це стало точкою неповернення. Домашнє насильство тепер було не тільки наді мною, а й над мамою. Чому мама не пішла в цей момент — не знаю.

У один із чергових насильницьких днів мама втекла до подруги, а батько напився й ліг спати вдома. Вона не забрала мене, бо тікала від батька зі швидкістю звуку. У якийсь момент батько прокинувся, не протверезівши, і попросив лягти спати разом із ним. Посеред ночі батько почав притискатися до мене дедалі сильніше, обіймаючи руками. Я відчував, як його чоловічий орган був притиснутий до моєї п’ятої точки. Мені було страшно, але дякувати Богу, батько не вчинив насильницького акту через те, що я почав плакати. Вранці я пішов до школи й намагався про все це забути. До речі, це був не перший насильницький акт щодо мене з боку родичів.

Первый насильственный акт был со стороны моего двоюродного брата. Он старше меня. Как я говорил ранее, изначально мы жили все вместе в одной квартире. По рассказам моей мамы, она в один из дней зашла в комнату, а он отпрыгнул от меня, а на мне не было трусов. Я этого не помню, я был мал. Но вот последующие его домогательства я помню. Это повторялось не один раз. С двоюродными братьями мы часто играли в разные игры дома, когда я к ним приезжал (уже живя отдельно). Одной из игр были прятки. В один из дней я спрятался в шкафу и ко мне залез этот самый брат и начал трогать меня за мой мужской половой орган и сказал, что это такие правила игры. В один из разов, он заставил сделать меня ему минет. Я воспринимал это как игру, уже сейчас понимая, что это было попросту насилие.

Почему я не рассказывал об этом маме? Этим же вопросом задалась моя мама, когда набрался смелости и рассказал ей это в 2021 году. Как я мог рассказать это матери, когда не видел в ней защиты? Я рассказывал ей о том, что отец меня избивает. Она видела это и что она сделала? Ничего. Она обеляла репутацию отца в глазах своих подруг. В моей семье был принцип как и в мамином детстве: «А что подумают другие о нашей семье?», именно поэтому я держал это в себе и старался забыть. Я терпел и ждал момента, когда мне исполнится 18 лет, я уеду далеко и никогда не вернусь. Моей мечтой в детстве было умереть, либо вырасти и уехать подальше, чтобы отец меня никогда не нашел. Моя жизнь была похожа на ад.

На щастя, ефект бумеранга зіграв із батьком злий жарт. У середині грудня 2012 року в нас удома були гості. Усі пили й веселилися. Ніщо не передвіщало біди, аж раптом батько зловив «білку». Батько почав скандал з матір’ю через коханку. Почалася бійка. Маминa подруга відтягувала батька від мами, за що теж дістала від нього в обличчя. Батько вдарив матір у обличчя, після чого пішов курити на балкон. Мама побігла збирати мої й свої речі. Ми робили це так швидко, що в мене почалася панічна атака. Виходячи з квартири, я згадав, що забув ноутбук. Я повернувся назад, а мама чекала на мене в спільному коридорі. Батько взяв мене за шию і викинув із квартири, зі словами: «Забирай свого виродка і валiй звідси» — це дослівно. Ми поїхали до маминої сестри. Мaмина подруга не повірила своїм очам, вона зрозуміла, що я говорив правду. Сусіди теж були в шоці, усі швидко зрозуміли, що сталося. Батько приїжджав під дім маминої сестри вибачатися й просив її повернутися, але я сказав матері твердо: «Якщо ти повернешся, я накладу на себе руки, я не можу так більше жити».

Попри те, що ми поїхали до татової сестри, мені потрібно було йти до школи. Підручники залишилися вдома в батька, а мені треба було зайти по них і піти до школи. Рано-вранці я приїхав додому, зайшов. Батько стоїть на колінах, плаче й просить нас повернутися. У відповідь я сказав: «Я тебе ненавиджу, якщо мати до тебе повернеться, я або втечу, або накладу на себе руки, ти мені зіпсував усе життя», після цього я пішов до школи. Увечері мамі на телефон прийшло повідомлення від батька: «Вибачся перед Дімою, і ти мене теж пробач, я не хотів усього цього», ми ніяк не відреагували, бо батько постійно маніпулював самогубством, щоб повернути матір назад. 

На ранок я приїхав за черговими підручниками. Вставляючи ключ у двері, по моїй спині пробіг холодок, бо з іншого боку щось випало із замка (замок був двосторонній, тобто якщо з одного боку вставляти ключ, а з іншого боку стоїть другий ключ у такому ж положенні – він випаде). Але за звуком я зрозумів, що це не ключ. Відкривши двері, побачив на підлозі ніж, а з ванни падав промінь світла. Відкривши двері в ванну, побачив повішеного батька. Звісно, це налякало мене, але в глибині душі я радів: адже нарешті це пекло закінчилося. Я спокійно розвернувся і пішов до сусідів. Вони вже зателефонували мамі й викликали поліцію. Далі все було наче в тумані. Пам’ятаю, що сидів і дивився в стіну, все обмірковуючи. Можливо, батько повісився через мої слова, або через чергову бійку, але все це було неважливо, адже насильство закінчилося.

После того, как тело забрали, нас вызывали в прокуратуру и разговаривали о смерти отца. Я не помню точно какие вопросы задавала мне прокурор, но точно помню, что я рассказал ей о том, как сильно его ненавижу и как рад, что он умер. После этого со мной занималась психолог. В школе все были в шоке. Это был 9 класс. Я не ходил в школу практически до конца года, финальные экзамены мне помогали сдавать учителя и директор. Дальше был переезд в мамину квартиру. Мне подумалось, что с этого момента началась свободная жизнь. Но я еще не предполагал, что мне придется расхлебывать нанесенный урон моим отцом.

Сейчас, уже работая с психологом, я понимаю почему я начал лгать. Почему мои последующие отношения не складывались, почему я придумывал несуществующие истории и так далее. Я создавал для себя «стеклянную капсулу» в которую сам верил, жил в ней в своих мечтах и мыслях, мне хотелось в это верить. Позже пришло осознание, что я гей. Это добавило своих негативных красок. Об этом можно читать в до іншої статті. З часом, завдяки психологу, моя капсула тріснула, але сталося це дуже пізно (у 2021 році, коли я вже покинув Білорусь). Через мою брехню я втратив багато хороших людей, я дуже шкодую про це. Але інакше не виходило. Мене не навчили жити без брехні, не навчили любити. У своєму дитинстві я бачив лише насильство, зради й брехню.

Сейчас я живу новой жизнью. Конечно, еще долго буду расхлебывать всё, но стараюсь не думать об этом. Пытаюсь быть честным с людьми, хоть и не всегда получается. К счастью, у меня есть любимые друзья в Украине и Польше, которые принимают меня таким, какой я есть, со всеми моими минусами. Я в отношениях и я счастлив. Работаю над своим будущим, ведь изменить своего прошлого не могу. Иногда у меня проскакивают поведенческие черты моего отца и мне становится страшно. Я очень надеюсь, что никогда не стану таким, как он. Простил ли я его? Нет. И никогда не прощу. Мне все равно, что в живых его нет, но такое не прощают. Я благодарю вселенную за то, что она уберегла меня и вытащила из этого насильственного круга. Я не знаю, что бы было, если бы это не закончилось. Скорее всего, я бы просто “вышел в окно”.

Совет, который я хочу дать: перед тем как заводить детей, подумайте дважды. Пройдите психологические тесты, проконсультируйтесь с врачами… Вы должны быть уверены в том, что вы психологически и физически потянете воспитание ребенка. Понятно, что не ко всему можно быть готовым. Также все, кто сталкивается с насилием – не молчите об этом. Чем больше вы молчите, тем страшнее будет становиться. Ваше молчание может привести к необратимым последствиям. В истории я рассказал вам только часть всего ужаса, через который прошел. Вы читаете этот текст несколько минут, а для меня это длилось целую вечность.

І при цьому хочу сказати, що мама для мене — найближча людина. Попри моє дитинство і всі ситуації, які були, з мамою я проводив більшу частину свого часу. Мама робила зі мною уроки, до мами я міг прийти зі своїми проблемами. Так, хоч я не міг розповісти їй усе, але саме вона завжди казала мені, як сильно мене любить. Уже в свідомому віці я розумію, чому жінки, які потрапили в ситуацію домашнього насильства, не можуть піти від своїх чоловіків. Це називається психологічною залежністю, і це сумно. Моя мати визнала свою помилку. Коли я розповів їй усе у 2021 році (включно із сексуальним насильством), вона вибачалася зі сльозами. Мені дуже бракує її поруч, вона стала для мене ще ближчою, коли я відкрився їй і розповів про свою орієнтацію. Я зрозумів, що вона приймає мене будь-яким — поганим і хорошим, з усіма моїми недоліками. Завдяки мамі я став тим, ким є сьогодні. Завдяки їй я втілив свою мрію — став дизайнером. Моя мати завжди мене підтримає і завжди дасть мені сили рухатися далі.

Всіх обняв, любіть одне одного і будьте улюбленими.”

Коментар психолога А. (кризовий психолог і експерт із проблеми домашнього насильства):

Коментар або інтерв’ю «Doberman.media» влада може розцінити як порушення законодавства (наш журнал підтримує ЛГБТК-спільноту). «Порушення» може обернутися арештом або реальним тюремним строком. Психолог А. – кризовий психолог і експерт із проблеми домашнього насильства. Ми повністю довіряємо автору і не сумніваємося в її компетентності.

У професійній діяльності мені доводилося вислуховувати багато непростих історій. Розповідь  Діми про «життя, схоже на пекло»,  приголомшила мене. Можна лише уявити, який шок і жах переживала дитина, систематично зазнаючи побоїв з боку батька, публічної наруги, відторгнення в школі та на дворі, сексуального насильства.  Крім того, хлопчик був свідком насильства щодо матері. Відсутня підтримка з боку близьких, учителі й лікарі не помічають синців на тілі, ніхто не говорить: «з тобою так не можна», «ти цього не заслуговуєш», «це ненормально». Його базова потреба в безпеці хронічно не задовольнялася. Дитина жила в хаотичному агресивному світі з відчуттям безпорадності й безсилля. У нього немає можливості втекти, він не може  захистити себе й свою матір, не може активно протестувати, тому що це небезпечно. Немає безпечного місця. Він мріє померти або поїхати далеко, коли виросте.

Травма искажает реальность. Ребенок чувствует себя плохим и неправильным, несмотря на то, что достигает успехов в спорте, учится в художественной школе. Замечают только недочеты и за этим следует жестокое наказание. Порицание, критика, осуждение, побои, ирония порождают убеждение в том, что «Я винен і маю бути покараний», «Мене відкидають, і ніхто мене не буде любити?».   Якщо впевнений, що його неможливо любити, то знаходить докази цьому. Таким чином, у довгостроковій перспективі жорстоке поводження з дитиною зумовлює серйозні проблеми в теперішньому й майбутньому житті. Насильство має негативний вплив на когнітивний розвиток і позначається на успішності. Складно бути ефективним у професійній діяльності. Недостатньо сформовані навички спілкування позначаються на взаєминах. А постійний надмірний стрес створює  ризик для фізичного й психічного здоров’я. Діти, які зазнають насильства, відчувають труднощі в засвоєнні соціальних норм, з великою ймовірністю вони  брешуть, агресують самі, курять, зловживають алкоголем, можуть уживати  наркотики. Маючи незадоволену потребу в любові та увазі, вони можуть вступати у складні й  нездорові стосунки. Низька самооцінка сприяє закріпленню почуття провини, сорому та неповноцінності. Можуть бути напади сильного неспокою або гніву, паніки, туги й самотності, розвивається депресія.

Я только могу представить, в каком состоянии находилась мама Димы, которая поначалу,  по его  словам, не выражала активного протеста, ничего не предпринимала, чтобы защитить ребенка от гнева отца.  Вероятно, женщина получила опыт того, что, если она становится на защиту,  то его гнев только вырастет, его негатив только усилится. Поэтому ей приходится сжиматься и терпеть.  На подавление эмоций уходит много энергии. С трудом удается выживать. Ни на что не хватает сил.  Те чувства, которые появляются в ситуации постоянной опасности – сильнейшая душевная боль, гнев, страх, тревога, обида, вина, стыд, горе, отчаяние – становятся невыносимыми. Срабатывают защиты. Чтобы не было так невыносимо больно, приходится анестезировать свои переживания, обнулять свои эмоции. Жертвы насилия перестают что-либо чувствовать. Это не проходит без последствий для психики и соматического здоровья. Начинают проявлять себя хронические болезни, снижается иммунитет, все тяжелее становится депрессивное состояние с апатией, нарушением сна, аппетита и навязчивыми мыслями. Нарушается память, внимание и работоспособность. Утрачивается смысл жизни. Нередко, люди, даже в таком состоянии, не обращаются за врачебной и психотерапевтической помощью. И не всегда, когда они обратятся к врачу, то свяжут это с ситуацией домашнего насилия. В таком состоянии сложно что-то предпринять, принять решение, выйти из этих опасных отношений. У них нет времени и пространства, чтобы восстановиться, осознать, где ты находишься и что с этим делать. Формируется «выученная беспомощность» – это стадия истощения, привычное состояние пострадавших от насилия.

У більшості випадків жінка, яка пережила домашнє насильство, не може впоратися з його наслідками на самоті. Їй потрібна професійна допомога фахівців. Причому таких психологів і соціальних працівників, які мають спеціальні знання, навички й досвід роботи з цією категорією людей. Я чомусь переконана, що частина тих, хто познайомився з історією Дмитрія, засудили його матір. Це типова реакція обивателя — звинувачення жертви. «Чому вона не пішла?», «Чому не захищалася?». Але це її біда, а не вина. Я думаю, що у жінки є своя історія життя з агресором, яка залишилася невідомою для сина. Жінкам часто небезпечно йти, оскільки в цей момент існують серйозні загрози. Партнери погрожують убивством, самогубством, тим, що заберуть дітей, мовляв, вона «погано справляється з обов’язками матері». На жінок впливають родичі й численні стереотипи. А інколи просто нікуди піти. Адже її батьків більше хвилює не благополуччя доньки й онука, а те, «що скажуть сусіди». Припинити насильство може лише той, хто його чинить.

Я могу предположить, что что автор насилия в семье ведет себя так из-за сильнейшей внутренней напряженности. Его неадекватность продиктована низким уровнем самопринятия. Этот человек обслуживает только свое эмоциональное состояние. Для этого ему нужно, чтобы сын был отличником и имел успехи во всех сферах жизни.    Ему непереносимо, если  его посчитают «плохим родителем». Дима указывает на то, что родители отца были неблагополучными и он воспитывался в интернате.  С большой степенью вероятности можно сказать, что агрессор вырос в условиях, где по отношению к нему применяли несколько видов насилия. Но ЭТОТ ЧЕЛОВЕК ВЕДЕТ СЕБЯ ПРЕСТУПНО.  Если применить прием «180 градусов» и представить, что по отношению к нему так себя ведет кто-то другой и с такими же «благими намерениями», то вряд ли это будет сколько-нибудь  допустимо.  И трудно представить, что не последовало бы наказания, скорее уголовного, если бы подобным образом он поступал с человеком не из семейного круга. Ведь вряд ли кто-то станет молчать и не обратится в правоохранительные органы, если его ударил сосед или коллега. Тем более, если это будет происходить систематически. И неважно, как это будет объяснять обвиняемый. Это НЕДОПУСТИМО.

Дорослий має піклуватися про дитину, створювати простір безпеки, комфорту, підтримувати й любити.

Похоже, что отец Димы был отчасти зависим от мнения окружающих. Он  манипулятор, который использует широкий арсенал манипулятивных техник. Он играет с чужими детьми, приносит им подарки, говорит комплименты подругам матери. Таким образом, завоевывает внимание и признание у других. Но у таких людей  нет совести и сопереживания,  отсутствует эмпатия, они холодны и равнодушны к  боли и страданиям собственного ребенка и супруги. 

Он проявляет жестокость там, где чувствует свою безнаказанность. От такого человека страдают, прежде всего, люди из близкого круга. К сожалению, подобные  асоциальные личности склонны к инцесту. 

Чому це відбувається?

Причина не одна. Прежде всего, это собственный опыт, который женщина приобрела в прошлом. Подобное происходило в ее родительской семье. «Меня наказывали еще жестче», говорит она.  Так жили соседи или родственники. И в картине мира человека формируется представление: такой ситуации не избежать, так живут все. Второй причиной я бы назвала отсутствие знаний в теме домашнего насилия. Если бы женщина знала информацию о том, что,  если ее ребенка душат, хватают за шею,  то она живет с потенциальным убийцей и нужно бежать. Домашнее насилие – это процесс, в течение которого бывают периоды напряжения, активного насилия, которые перемежаются с периодами, в которых хочется остаться и жить. В представленной истории мы  знаем, что подруги завидуют матери. Значит он иногда проявляет адекватное поведение, которое  дает надежду, что он так умеет и такое можно заслужить.  Нужно различать  конфликты, которые присутствуют в любых отношениях и домашнее насилие, последствиями домашнего насилия являются деформация личности, травматичный опыт у детей, симптомы ПТСР, психические расстройства и соматические проблемы,  инвалидность, убийства и самоубийства как жертвы, так и агрессора (как наблюдаем в представленной истории жизни).Страдают конкретные люди. Несет потери общество и государство.

Что с этим делать?

Прежде всего, нужно понимать, что насилие с течением времени имеет тенденцию к тому, чтобы  усиливаться,  усугубляться и проявляться чаще. Оно не может исчезнуть  волшебным образом самостоятельно. Агрессор усвоил подобную  модель поведения. Судя по всему, в моменты, когда мать и сын уходят из дома, агрессор чувствует отчаяние и, стоя на коленях, пытается вернуть их обратно. Но он не умеет контактировать иначе, попросту не представляет, как это может выглядеть здоровым образом.  Такого опыта не было в его жизни. 

Необхідна спеціалізована допомога всім членам сім’ї, щоб подолати наслідки й припинити передачу насильства з покоління в покоління.   Існують програми роботи з людьми, які чинять насильство. Водночас і, насамперед, потрібна достатньо тривала допомога постраждалим від насильства. 

Мамі у стосунках з Дімою важливо визнати, що це «було насправді», висловити співчуття, проговорити свої емоції, сказати важливі для нього слова: «Я шкодую, що тобі довелося це пережити», «Мені дуже сумно», «Я завжди любила тебе і люблю».

Прошлое действительно изменить нельзя. Оно может еще долго «догонять» в воспоминаниях и кошмарных сновидениях. И здорово, что Дима нашел хороших специалистов, которые помогли ему осознать и переосмыслить произошедшее. Надеюсь, что полученный травматичный  опыт откроет возможность для саморазвития, посттравматического роста и возвращения к полноценной жизни.

Я благодарна Диме за его открытость, смелость и доверие. Обычно об  этом предпочитают молчать, это хотят спрятать и забыть. Мне понравились его советы о том, что нужно осознанно вступать в отношения, планировать рождение детей. Печальный опыт многих пострадавших от насилия свидетельствует о том, что нельзя оставаться безучастным, если мы замечаем раны и ссадины, слышим крики ребенка или женщины за стеной. Ведь каждый из нас наверняка знает хотя бы одну историю насилия от наших знакомых. Мы можем поговорить об этом, протянуть руку помощи, дать нужный контакт, заявить о правонарушении.