Жорстокість гей-світу: чому біль породжує біль

✦ Матеріал опубліковано в авторській редакції. Думки, оцінки та висновки, викладені в тексті, належать автору й можуть не збігатися з позицією редакції Doberman.media. Редакція не несе відповідальності за інтерпретації, заяви та висновки автора.

Нещодавно я побачив у телеграмі, що в хлопця з Пітера, з яким у нас було кілька побачень, день народження. І мене раптом відкинуло назад. Я знову побачив його усмішку, наші прогулянки Петроградкою, ці незграбні розмови, в яких уже ховалася надія.

І Мішку — плюшевого ведмедя, якого я тоді чомусь поклав у валізу й повіз в еміграцію. Я й досі не можу з ним розлучитися. У цьому ведмеді ніби законсервовано шматочок тієї наївної віри, що в нас могло бути спільне «потім».

Не тому, що він був поганий. А тому, що я не розумів, чого хочу. Я втік — від близькості, від відповідальності, від необхідності говорити чесно. І залишив після себе тишу.

Це не поодинокий випадок. Інколи мені траплялися хороші хлопці — спокійні, уважні, без ігор. І я міг просто . Прірва. Замовкнути. Але залишатися поруч із тими, хто робив . З тими, де було більше тривоги, ніж ніжності. Парадокс, який я сам довго не хотів помічати.

. Мені теж не відповідали. Мене теж лишали в підвішеному стані. І, можливо, десь усередині вмикається дивний механізм: раз зі мною так — значить, і я так можу.

Я навіть спитав у чату-GPT, чому це взагалі відбувається. Відповідь виявилася простішою, ніж я очікував: біль породжує біль. Коли тебе поранили, хочеться повернути собі відчуття контролю. Навіть якщо для цього треба поранити когось іще. Не обов'язково свідомо. Іноді це просто спосіб не відчувати себе слабким.

Це звучить неприємно. Але якщо бути чесним, у цьому є щось.

Я живу в Іспанії всього рік і не беруся судити місцеву сцену, але іноді здається, що механізм той самий. Додатки, швидкий інтерес, швидка заміна. Наче ніхто нікому нічого не винен.

Але найскладніше — визнати, що ти сам частина цієї ланцюжки.

Я не лише той, кого ображали. Я й сам ображав. Не зі злості. Не тому, що хотів завдати шкоди. А тому, що боявся бути уразливим. Простіше зникнути, ніж сказати: «мені страшно», «я не готовий», «я не розумію, що відчуваю».

Мишка біля мого ліжка — нагадування про це. Про те, що колись я обрав тишу замість розмови. І, можливо, зробив комусь так само боляче, як колись зробили мені.

Жорстокість геї-світу — це не тільки про «поганих» людей. Це про нас. Про страх, який ми маскуємо холодом. Про звичку закриватися першими. Про ланцюжок, де кожен думає, що просто захищається.

Питання лише в одному: чи можна її розірвати.

Я не знаю ідеальної відповіді. Але, мабуть, усе починається з простого — не зникати, якщо можна пояснити. Не мовчати, якщо можна сказати правду. І не повторювати чужий біль лише тому, що він колись став твоїм.