Навколо все той самий пиздець, тільки тепер із гірляндою

Мені довелося потрапити на лекцію про символи Різдва. Я, зізнаюся, потирав руки, передчуваючи. Думав, мені розкажуть усю страшну непривабливу правду про це свято.

Але вийшло зовсім інакше. 

Лекторкою була жінка середніх років, цілком чарівна й ефемерна. Вона читала вірші, розповідала казки, тільки що не співала пісень. У приміщенні було тепло й затишно, ялинка підморгувала вогниками, а під нею, замість подаруночків, спала кішка. І все, що було розказано, було таким добрим, теплим і затишним. Що й розходилося вщент із моїм внутрішнім станом.

Річ у тім, що я ненавиджу Різдво.

Усі ці ілюмінації, у кожній вітрині червоне й зелене, усі ці ярмарки та різного ступеня злиденності різдвяні пісні.

До того ж, увесь сніг розтанув. І разом із ним розтанули останні натяки на святковий настрій. Замість затишної білої ковдри, що ще нещодавно вкривала пряничний Вільнюс, з’явилися калюжі та інший бруд (так ми дізналися, хто де паскудив раніше строку).

І взагалі, як можна щось святкувати в наш веселий час?

Ти запікаєш у духовці качку з яблуками, а хтось у цей час сьорбає тюремну баланду. 

Ти сидиш на дивані, а хтось сидить у в’язниці за коментар проти влади. 

А хтось сидить у підвалі й чекає, поки перестане вити сирена. 

А хтось у сирому окопі.

А хтось у сирій землі…

І в той самий час окремі товариші столовою ложкою накладають білугу на крутон у просторій їдальні однієї зі своїх розкішних резиденцій.

Дивні відчуття… Дивні й зовсім не святкові.

Тож мій стан коротко такий — навколо все той самий триндець, тільки тепер із гірляндою.

І раптом ця чудова жінка зі своєю повною доброти лекцією про Різдво.

Було важко.

І сидів і майже буквально бив себе по губах, щоб чогось не ляпнути.

Часто перед Різдвом бував карнавал, казала вона. У якому практикувався розпустний гріх, убивства й жертвопринесення, не додав би я.

Кожна іграшка на ялинці — це символ якоїсь доброчесності, казала вона. Спочатку ялинки прикрашали нутрощами принесених у жертву, намагався мовчати я.

Дівчинка із сірниками з однойменної казки Андерсена посміхалася від того, що змогла відчути дух Різдва й торкнутися душею до тепла своєї бабусі, говорила вона. При крайньому переохолодженні люди часто перед смертю відчувають оманливе відчуття тепла, навіть роздягаються, буває, думалося мені.

Це було схоже на екзорцизм.

Мої демони шипіли й верещали, відмовляючись впускати в організм це кляте чудове свято.

І я подумав, що все, насправді, вийшло якнайправильніше.

Адже якщо відкинути зайву хвою, мішуру й гірлянди, Різдво — це свято солярне.

Минає найдовша ніч у році, і дні стають, нарешті, хоч трохи, але довшими. Десь у глибині дерев зароджуються перші бруньки. На планеті починається новий цикл. 

Або, якщо вірити нашому лектору, десь угорі народжується світло, знову перемагаючи смерть і темряву…

Звісно, від Різдва глобально нічого не зміниться. 

Але я подумав: чорт із ним. Нехай. 

Можна поставити ялинку, спекти курку й нарізати олів’є. 

Можна покласти під цю ялинку якісь подарунки.

Можна обійняти тих, хто близько, і зателефонувати тим, кого обійняти цього року знову не вдасться.

Нехай зігрівається в нас, як вогник свічки на підвіконні, крихка надія, що світ усе-таки подолає темряву.

З наступним Різдвом!

Підтримайте незалежну журналістику. Це не спливаюче вікно. Ви можете прокрутити далі або закрити це сповіщення

Doberman Media працює без інвесторів і грантів — лише завдяки вам. Ваша допомога, навіть невелика, дає нам змогу продовжувати роботу. Допоможіть нам вижити: оформіть підписку або підтримайте разово. Не маєте змоги задонатити? Просто перешліть цей текст другу.