Чому білоруси готові стояти на кордоні цілодобово, щоб дихати повітрям свободи

Хто не стояв у черзі на кордоні шенгенської зони — той не білорус!

Жартую. 

Але в кожному жарті є частка правди. 

Ми любили (і любимо) їздити до сусідніх країн. Хто на закупи, хто до рідних, хто просто так: потусити, подихати повітрям свободи. 

Як співали J-Морс, “в когось литовська віза і п’ятниця”.

В останні кілька років наша схильність до подорожей лише посилилася. На це є багато причин, і ви їх знаєте.

Дорога кличе нас так наполегливо, що ми готові стояти на кордоні цілодобово. 

І поки ми там стоїмо, просуваючись за годину на чайну ложку, і поки подаємо документи у віконце байдужій посадовій особі, і поки проходить принизливий огляд речей або ще більш принизлива розмова з якоюсь людиною в штатському, не може не спасти на думку проста думка.

А якого, власне, чорта?

Чому, щоб проїхати 180 кілометрів до Вільнюса, потрібні такі космічні складнощі? Чим люди по той бік прикордонних стовпчиків кращі за нас?

Адже перед усім цим кошмаром на кордоні потрібно було ще якось оформити собі шенгенську візу. А з урахуванням статусу нашої країни це завдання, що називається, зі зірочкою.  

А хто такий же старий, як я, пам'ятає, що раніше був ще один етап — штамп у паспорті, який називався “дозвіл на виїзд за кордон”. Один із пережитків радянського минулого, від якого ми, слава Богу, достатньо швидко позбулися.

Я от про що. 

Якщо добре подумати, то кордони — це вигадана людиною конструкція. Об’єктивно їх не існує. І найкраще це, звісно, помітно в Європейському Союзі. Наприклад, у містечку Барле кордон між Нідерландами та Бельгією проходить просто через кафе.

А якщо ще й від нудьги почитати декларацію про права людини, то виявиться, що стаття 13 говорить таке:

“1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави.

2. Кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну.”

То що виходить? Усі ці страждання марні? Ми, як і всі інші люди на планеті, не лише можемо вільно пересуватися, а й маємо право жити там, де захочемо?

І як тоді бути з усією цією інфраструктурою: прикордонними переходами, парканами та прикордонниками? 

А що тоді з видами на проживання, громадянствами, картами поляка, візами?

Адже виходить, що все це прямо або опосередковано порушує права людини. Права нас із вами (тому що білоруси — теж люди). 

Але ж до цього нам не звикати! 

Там у декларації ще багато чого написано, чого в нас немає. 

І про захист закону, і про презумпцію невинуватості, і про недоторканність власності, і про заборону катувань, і, зрештою, про свободу переконань та їхнє публічне висловлення.

Нам, повторюся, не звикати.

Але в розвиненому західному світі нещодавно стався кумедний випадок. 

Річ у тім, що до Великої Британії у великій кількості намагаються потрапити нелегальні мігранти. Лише через води Ла-Маншу у 2022 році перепливло 45 тисяч людей.

Тим, хто прагне кращого англійського життя, потім треба десь їх розселити, нагодувати, виплачувати їм якісь допомоги. Бо вони ж теж люди (як і білоруси).

І англійці вигадали цікавий хід. Прийняли закон, що дозволяє відправляти нелегальних прибулих до Руанди. 

Просунута західна громадськість не на жарт схвилювалася. Тому що в західному суспільстві багато тих, хто читав декларацію. І вони вважають, що англійський уряд чинить нелюдяно.

Англійські ж власті у відповідь кажуть, що Руанда — теж нормальна країна. Майже як Сполучене Королівство. Там навіть тепліше.

А тим часом, поки вони там сперечаються, наскільки правильно відправляти в центр Африки охочих пожити у Великій Британії, у самому центрі Європи тривають репресії, війна й беззаконня. Депортують дітей, бомблять мирні міста, людей забивають кувалдами… Ми вже, здається, навіть і звикли…

Дивна ця штука — декларація прав людини. Ніби все написано правильно, а на ділі нічого не працює…

І так, якщо хтось надумає нелегалом в Англію – майте на увазі, що можете опинитися в сонячній Руанді.