Не рецензія на книгу Саші Філіпенко “Бувший Син”

Це не рецензія на книжку Саші Філіпенко «Колишній син». Це мої емоції від прочитаного. Я не буду вам рекомендувати цю книжку, бо вже давно волію не давати жодних порад. Але я хочу вас нею зацікавити. Щоб у вас склалося власне враження, свої емоції й свої переживання, якщо ви вирішите її прочитати. А переживання цей текст не може не викликати, я вам це гарантую.

Книга вийшла у 2014 році. Вперше я прочитав її кілька років тому, живучи вдома, у Білорусі. Був 2021 або 2022 рік, і тоді ця книга мене просто прибила до землі. За що я їй вдячний. Для мене вона тоді була терапевтичною, допомогла пережити емоції, які накопичилися всередині. Здається, що ці емоції — всередині білоруського ДНК, особливо якщо ти народився на зламі століть. Тож цей текст буде близьким дуже багатьом. 

Перечитав я її наприкінці лютого й знову мене не відпускало відчуття фатальності написаного. Якщо прочитаєте, зрозумієте, про що йдеться. 

Вона не про романтизацію, хоча й для неї там є місце. Вона про розвінчування ілюзій, про розуміння себе як цілісної одиниці всередині великого числа. Про те, що без прийняття й осмислення минулого шлях у майбутнє заблокований (причому нами ж). І про віру — не релігійну, а людську. Віру, яка буквально піднімає тебе на ноги. Віру, без якої рух уперед безглуздий. А також про смирення й звикання. Усе дуже сильно перегукується з реальністю, що й дає відчуття злиття з героями. Повертає тебе додому, у часи, коли трава справді була зеленішою. А мрії здавалися такими, що скоро здійсняться. 

Ця книжка є літописом білоруської історії початку 2000-х. Якщо ти народився в 90-х, ти обов’язково знайдеш у ній себе, будеш рефлексувати, згадувати, закривати книжку, щоб поритися в пам’яті й пригадати деталі, ти будеш переживати за героя, бо герой — це ти сам. Ти був у тих самих місцях, пам’ятаєш ті самі події, знаєш, як це.

Приблизно такий самий зв’язок із героєм у мене був, коли я підлітком читав «Над прірвою у житі» Селінджера. Але герой Філіпенка, безумовно, ближчий. Його звуть Франциск. Він наш і мислить як ми, він розуміє тебе, а ти поділяєш його почуття.

Тут і всім відома трагедія, похорон “народного поета”(який писав прозу), закриття гуманітарного університету, теракт у метро і те, через що проходять зараз тисячі білорусів, кожен поодинці, навіть якщо й не буквально. 

І здається, що все повторюється знову, весь сценарій, circle of life.  

Чи зможемо ми обманути цю парадигму й вийти з цього?
Герой нам  показує, що головне – спасти себе. Адже, рятуючи себе, ти рятуєш інших.